З Лівіу Даміана
Ніжне творіння, тебе я не завжди докликую,
Наче ту пару з небачених чаш із віків,
Вдень ти малою стаєш, і стаєш уночі ти великою,
Чом собі снишся вночі ти косулею серед вовків?.
Хто тебе краде мені над миготливою хвилею,
Небо чиє в твоїх чорних боїться очах?
Боязко й різко плачемо ми уві сні над сповилою,
Ми над сповилою в темних ночах по ночах.
Чом замерзаєш ти листом останнім у лісі,
Зносиш прокляття чиї у тремтінні своїм,
Чом на губах твоїх мій поцілунок потріскавсь,
Мій поцілунок безпомічний, наче зимовий посів?
Сестри — чиї? Чиї вони сестри кохані?
В білих одежах вони йдуть на зморене дно,
І одиноку краплину вогню зорять вони Із туманів.
Де нам ховатись, кохана, ми вже не знаєм давно.
1971.
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑