8 пам’яті Миколи Охріменка залишилися казкові гробниці фараонів, саркофаги, мумії, стародавні статуї.

Коли зайшли в інший відділ, Дмитро Іванович сказав відвідувачам:

— Зверніть увагу — на кожній гробниці намальовано обличчя фараона.

Біля мумій зупинилися недовго. Вони справляли гнітюче враження. Це помітив Яворницький і сказав:

— Хоч і прикро дивитись на ці мумії, але майте на» увазі, що саме в Єгипті їх уперше навчилися робити і зберігати. Я, між іншим, теж мрію роздобути для свого музею-хоч одну таку дивовижну штуковину.

Кмітливий та наполегливий керівник нашої екскурсі? добився, щоб його екскурсантів повели у відділ музею, який охоронявся особливо ретельно. Там зберігалися дуже коштовні речі, виготовлені із золота та рідкісних діамантів..

У сусідньому відділі Яворницький показав своїм слухачам білосніжні статуетки богів, фараонів та зображення святих тварин.

У музеї пробули майже весь день. Нікому не хотілося розлучатися ні з чудовими експонатами, ні з екскурсоводом — знавцем єгипетської старовини.

Увечері Охріменко про все, що побачив у музеї, а також про талановитого оповідача, розповів своїй матері й Ларисі Петрівні. Вони обидві дуже, жалкували, що цього разу не змогли побути на цій цікавій екскурсії.

Пізніші дослідження стосунків Яворницького с поетесою свідчать, що ця зустріч Дмитра Івановича з Лесею Українкою була не першою. Знайомство з нею, напевне, почалося ще з Катеринослава, де свого часу жила сестра поетеса Ольга Косач-Кривенюк з своїм чоловіком.

1933 року Дніпропетровський краєзнавчий музей відвідав; письменник А. І. Костенко. Тоді він познайомився з Яворницьким і розмовляв з ним про Лесю Українку. Ось що пише А. І. Костенко:

«Незважаючи на дуже тяжкі обставини життя, що склалися для нього саме на той час, він залишився людиною» навдивовижу оптимістичною. За три дні, прожитих у нього, він показав та розповів мені надзвичайно багато цікавих: речей. Серед унікальних літографій, книг, гравюр тощо, на яких часто траплялись дарчі автографи видатних діячів, була фотографія Лесі Українки з її власноручним написом на пам’ять Дмитрові Івановичу про зустрічі в країні пірамід. Ось тоді він і розповів мені про знайомство з поетесою. Здається, двічі він бачив Лесю Українку в Києві. Один раз на вечорі літературно-артистичного товариства, а вдруге У Косачів дома, на Назарівській вулиці, куди він заходив До Олени Пчілки у видавничій справі. А ще один раз довелося бачити Лесю Українку, казав Дмитро Іванович, на Ка-теринославщині, коли вона на запросини кооператора Миколи Левитського відвідала разом із сестрою, здається, Ольгою, хліборобські артілі»[51].

Читаючи твори Лесі Українки, я нещодавно натрапив ва цікавий документ — лист поетеси, в якому вона з великою теплотою й сердечністю згадує ім’я Д. І. Яворницького.

В листі від 15 лютого 1910 року з Гелуана до М. В. Кривенюка Леся Українка писала:

«Дорогий Михаиле! Вчора був у мене Яворницький, що ледве знайшов мене, бо шукав у пансіоні в Білінської, — казав, що це ви йому таку адресу дали, але це він, певно, щось наплутав, бо я ж усі свої адреси подавала додому і ви їх мали знати. Ну, та дарма, все ж він мене знайшов, і це дуже. приємно, бо взагалі тут не часто українця побачиш, а крім того, він видався мені симпатичним і інтересним чоловіком. Тепер він поїхав у горішній Єгипет оглядати тамошні руїни, а на повороті проживе тут з тиждень на нашій віллі. для відпочинку. Він завзятий дід — лазив і на піраміди, і в піраміди, і де його тільки не носило! Це в шістдесят[52] літ і з ревматизмом! Ну-ну! Треба з ним ще раз в єгипетський музей поїхати—на «пані з золотим обличчям» подивитись (там е така одна красавиця). А поки що сиджу грибом і нікуди не рипаюсь…»[53]

Як видно з цього листа, Дмитро Іванович разом з Лесею Українкою бував у музеї, розглядав з нею музейні експонати, що являли інтерес для них обох.

Коли Яворницький прощався з поетесою, Леся Українка взяла зі столу своє фото, підписала його й подарувала гостеві на добру згадку про зустріч на чужині. Це фото Дмитро Іванович зберігав у себе дома як коштовний скарб і при нагоді показував своїм друзям і приятелям.

ДЯДЬКО ГІЛЯЙ

Розглядаючи в кабінеті Яворницького фотокартки й малюнки, його друг і помічник О. П. Корсуновський побачив на стіні фото людини, дуже схожої на запорожця. На фотографії був дебелий чоловік у чумарці, смушевій шапці, з довгими вусами, а плечі мав такі широкі, що їх вистачило б на двох.

— Дмитре Івановичу, скажіть, хто це такий?

— Це цікавий козарлюга — дядько Гіляй, як його всі звуть. Його дід по матері походив з українських козаків. Дядько Гіляй — письменник. Щоправда, твори його за царя не дуже пускали в світ. Першу його книжку «Люди нетрів», у якій показано тяжке життя людей за часів царату, спалила царська цензура. Писав Гіляй і про Степана Разіна, і про запорожців. Мені часто доводилося з ним бачитися в Москві й на Україні. Він зібрав цікавий матеріал на Україні й написав хорошу книжку «На батьківщині Гоголя». Добре знав українську мову, перекладав вірші Тараса Шевченка.