У наступному листі, 7 квітня 1928 року, Рєпін знову згадує свою картину: «Запорожці мої («Гопак») стоять усю зиму без руху вперед, бо в майстерні не топиться і шість та дев’ять градусів тепла тільки в березні стало. Теплий-березень був. Картина моя за своєю ідеєю е жанр. Портретів ніяких. А парубків треба, адже козаки здебільшого молодь. У веселий, теплий день козаки виїхали на берег Дніпра і, радіючи своєму здоров’ю й природі, яка їх оточує, веселяться. Тут і гості — це монахи: Яценко-Зеленський (до речі: дуже полюбив цю маленьку книжечку. Дякую, дякую Вам! Я і Юра (син мій) зачитуємося цим правдивим документом). Нікого з начальства немає на моєму полотні. Парубки мені дуже потрібні. Звичайно гопака танцюють парубки».
Рєпін збирався картину «Гопак» привезти на Україну». щоб показати своїм родичам. Він запитував Яворницького, чи знайдеться місце в Катеринославі, щоб виставити її, бо» вона мала розмір 3Х4 аркуші і була присвячена пам’яті М. П. Мусоргського.
В листі від 24 жовтня 1928 року Рєпін скаржиться на свою кволість і знову шкодує, що не зможе приїхати на Запорожжя. «Ах, уже не бути мені там: тільки в Яворницького на Запорожжі — ото моя хата!»
Про свої страждання на чужині він забуває лише тоді коли слухає передачу по радіо, пісні «милях земляків-українців». Такі радіопередачі переносили Рєпіна в давно минулі молоді роки. «Обдаровані люди, артистичні натури… У вас там, я думаю, добрий театр український в Дніпропетровську? Ах, спасибі за радіо. Яке це чудо! На вісімдесят п’ятому році це така втіха!»
Дмитро Іванович знав, що Рєпін нудьгує на чужині — в Фінляндії, де він тоді жив, сумує за Україною, за українськими книжками. Як тільки побачила світ книга-альбом «Дніпрові пороги», Яворницький одразу ж надіслав її своєму приятелеві. Рєпін на це відповів: «Як я вдячний вам за цю велику книгу «Дніпрові пороги». Який чудесний стиль, велична мова. Я з великою насолодою слухаю це хороше читання цієї чарівної мови. Ах, чудо, чудо ця мова!»
Матеріалів у Рєпіна було вже вдосталь. Лишилося тільки взятися за картину. Але біда — роки, старість знесилюють художника. Цього він і сам не приховує: «Гопак» мій не рухається. Головне — холоднеча в майстерні, і я почуваю себе все гірше й гірше і не можу розраховувати на закінчення моїх початих картин».
Минуло тридцять років після останньої зустрічі Яворницького з Рєпіним. Ілля Юхимович дуже хотів побачити хоч би фото Яворницького. Він просить про це свого друга. «Фото, на якому зображено Яворницького з дружиною в своєму садочку, Рєпін одержав і повісив його біля свого ліжка. Через деякий час Яворницький одержав фото Рєпіна з написом: «Пенати — 29 січня, 1929 рік».
Зважаючи на тяжкий стан свого здоров’я, Рєпін просив Яворницького прибути до нього в гості. У відповідь він одержав теплого листа, в якому Дмитро Іванович висловлював свій жаль, що не зможе прибути до нього, і тут же радив «вдарити лихом об землю, згадати молоді роки й забути всі свої недуги».
І ось на столі Дмитра Івановича лежить останній лист Рєпіна. Його написано кволою, тремтячою рукою. Датовано 31 травня 1930 року. Кривульки цього листа викликали v душі Яворницького тяжку тугу й тривогу. Наводимо зміст цього листа:
«Дорогий, милий, ласкавий Дмитре Івановичу! Зима була холодна, і я ніякої своєї роботи не посунув уперед. Усю весну, хоч була пречудесна погода і тепло, моє здоров’я взагалі все гіршало й гіршало. З’явилась кволість: ноги тепер майже розучилися ходити. З моїх робіт, які я, планував, уже нічого не рухається вперед. Ах, який це сумний час! Усе ж ви мені пробачте: ну чого це я розповідаю вам про ці прикрості?! Пробачте, пробачте! Душа моя сповнена кращими побажаннями до вас і дружини вашої Серафими Дмитрівни. Всього вам найкращого! З щирою відданістю ваш Ілля Рєпін. Пенати. Пробачте за цей невдалий лист».
Усе літо 1930 року Дмитро Іванович перебував на Дніпрових порогах, керував археологічними дослідженнями тих місць, які ось-ось мають бути затоплені. Коли восени він повернувся до Дніпропетровська, то з газет довідався, що Ілля Юхимович помер 29 вересня 1930 року.
Дочка Рєпіна Віра Іллівна, добре знайома з Яворницьким, прислала 17 квітня 1932 року йому листа, в якому розповіла про останні дні життя свого батька.
«Вельмишановний Дмитре Івановичу! Надсилаю вам портрети батька, якщо у вас їх немає… Трохи згодом надішлю вам фотографію з останньої картини батька «Гопак — танок запорожців». Тепер ця картина в Стокгольмі Батько часто користувався вашими поясненнями, які ви давали у своїх листах. Ще й досі мені не віриться, що» батька вже немає: дух його живий! Я все докоряю собі? Якби раніше було вивезти батька в Італію (йому все хотілося грітися на сонці), то він би жив до 100 або 90 років. Тут дуже вогко й ревматичне, батько застудився, був бронхіт, ревматизм ніг, — холодна підлога першого поверху. Завжди веселий і бадьорий, він за чотири місяці до смерті ще писав «Гопака» й «Лицаря». Скільки в нього терпіння; який організм! Він ще за п’ять днів до смерті сидів за круглим; столом, але вже стали набрякати ноги й легені, серце було-слабке. Лікарі ще за чотири місяці сказали, що надії немає. Головне — він уже не міг тримати пензля в руках, і на» полотні не виходило те, що він хотів. Це було найтяжче для нього…»[49]