Тут втрутилася Кушпелева жінка, яка стояла й слухала їхню розмову.
— Чого там не піде! Верзеш таке, що й купи не держиться. Скоріше одягайся, хавхуло. Я теж з тобою піду.
— О, це добре, якщо вдвох підете! — підтримав її Яворницький.
Обоє Кушпелі швидко зібрались і подалися до Башмака. Годин зо дві довелося чекати. Вже вечоріло. Дмитро Іванович, напружуючи очі, вдивлявся у маленьке віконце з хати і чекав. І ось появилися всі трое. Башмак був при повній амуніції.
— Здрастуйте!
— Здоровенькі були!
— Ви мене кликали? — перший спитав Башмак, підозріло пронизуючи очима професора.
— Так, я вас кликав. Присядьте, не бійтеся. Чув я, що ви здобули запорозькі пістолі й шаблю, — почав Яворницький.
— Так, здобув, ось вони при мені! — погладив той рукою свої трофеї.
— Де ж ви цю зброю добули?
— Де добув — там вже немає! В одного діда взяв, він уже вмер. А де той дід дістав — не питав. Та я з цих пістолів і не стріляв, вони в мене так, для розваги.
Башмак засмикався на стільці, йому не хотілося казати, для чого він тримає, при собі зброю.
— Неправду кажете! — почав наступати Яворницький. — Ви цю священну зброю, якою запорожці боронили батьківщину, зганьбили, стали лякати нею людей, грабувати їхнє добро та пропивати. Знайте — хто краде чуже добро, той краде чужі сили, чужий труд, чужий розум, чуже щастя?
— А Кармалюк хіба не так робив? — закинув раптом Башмак.
— Що кажете — Кармалюк? Е-е-е, чоловіче, далеко куцому до зайця! Кармалюк відбирав добро від панів і віддавав його кріпакам, знедоленим людям. А ви що робите? Ви грабуєте бідних людей, а потім усе пропиваєте. А як це зветься, подумайте! До чого ж ви дійшли! Чи знаєте, що про ваші злочини вже відомо в губернії? За вами вже слідкують. Ой дорого ви за це заплатите!..
Сталось дивне: прості слова Дмитра Івановича якось дійшли до серця й розуму розбишаки, він зажурився, замислився, а потім раптом питає:
— Що ж ви, професоре, хочете від мене? Що ви мені порадите?
— А от що: обидва пістолі й шаблюку передайте мені для музею. Більше нічого не треба від вас.
У розмову втрутився дід Кушпіль, який досі терпляче чекав, коли закінчаться переговори, бо його думка крутилася весь час коло обіцяного відра горілки і його вже почала розбирати нетерплячка.
—— Та це, мабуть, ще не все! — потупцяв на місці Кушпіль. — Ви ж мені щось обіцяли! Так буде чи ні?
— Так, правда, я обіцяв: ось вам, хлопці, трояка на горілку. Випийте оту смердючку та й розпрощайтеся з нею навіки. Горілка до пуття ще нікого не доводила, а на той світ загнала багатьох. Шинок — це храм сатани! Забудьте до нього дорогу!
— Та й то так! — погодився Кушпіль, аби швидше взятись за чарку.
Башмак зняв шаблюку, пістолі й віддав Яворницькому. Дмитро Іванович оглянув старовинні реліквії і подумав: «Отака зброя, а була не в тих руках!..»
— Ну, а як же буде зі мною? Що мені робити далі? — спитав «запорожець».
— За вас, Башмак, я замовлю своє слово де слід. Скажу, що зброю віддали в музей і почнете чесно собі хліб заробляти.
— Де ж його заробити, цей хліб, куди піти?
— Е-е-е, чоловіче, була б охота, а діло завжди знайдеться. Хто захоче, той і на гору скоче, а як не захоче, то й з гори не скотиться. Раджу вам іти працювати на завод. Це буде правдивий шлях у вашому житті. Та пам’ятайте, треба робити, а не лінуватися, бо лінощі спустошують душу людини. Ледарство — гірше від тяжкої хвороби, — закінчив Яворницький.
— Спасибі професоре, за добре слово, за вашу розумну пораду.
— На все добре! — попрощався Дмитро Іванович.
Складені в мішок музейні скарби Башмак і Кушпіль допомогли Яворницькому донести до поїзда, який ішов на Катеринослав.
«ЦИБУЛИНА» 3 МУЗИКОЮ І ГОДИННИКИ
Хоч музей, який очолював Яворницький, звався крайовим, але в ньому були експонати культур різних народів, часів і галузей техніки, бо всі вони являли великий інтерес для глядачів.
— Ну що з того, що музей крайовий! А хіба люди не цікавляться культурою Росії або Європи? Безперечно, цікавляться, — казав Дмитро Іванович. — Отож треба збирати все, що може дати людям користь, збагатити їх духовно.
І він збирав усе. Між тисячами різних музейних речей можна було побачити венеціанський посуд, кинджали східних країн, речі різних релігійних культів.
Мені назавжди запам’ятався рідкісний годинник, який лежав у вітрині центрального музею. Біля нього часто збирався натовп відвідувачів.
Що ж це за годинник? Звідкіля він узявся? Ще до революції Дмитро Іванович знав усіх дворян, купців, поміщиків, які жили на Катеринославщині, часто бував у панських покоях, бачив там рідкісні колекції. Свідоміші з них, під впливом Яворницького, дарували свої колекції музеєві. Але таких було мало.
У поміщика Трипільського Дмитро Іванович якось помітив козацьку люльку оригінального зразка та інші цінні речі. Але найбільше його зацікавив незвичайний годинник. Коли історик дізнався про біографію цього рідкісного годинника, він тільки й думав про нього.