Група майстрів петриківського розпису за оформлення Будинку художників у Києві, ресторану «Маяк» в Дніпропетровську та інші великі праці була удостоєна звання лауреатів Республіканської комсомольської премії ім. М. Островського.

В 1970 році при фабриці відкрився експериментальний цех Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату, де працюють майстри художнього розпису.

Приємно відзначити ще одну деталь. Життя творчого колективу петриківчан останнім часом відображено на кіноекрані. За сценарієм місцевої поетеси Н. П. Нікуліної та режисера А. П. Стафідова створено два кінофільми: «Дивоцвіт» і «Всі барви життя». Хоч фільми й мають одну й ту ж адресу, одначе вони не повторюють один одного. Якщо кінотвір «Усі барви життя» присвячено художньо-поетичному дослідженню витоків талановитості цілого краю, то «Дивоцвіт» простежує народження гармонії в душі митця, художнього таланту. Поява цих фільмів, які вийшли на республіканський екран, промовисто свідчить, що петриківський розпис став своєрідною візитною карткою Дніпропетровщини у багатьох куточках нашої Вітчизни.

Повертаючись одного разу з роботи, знайомий професора Яворницького Дмитро Захарович Стрекозов зупинився біля трамвая, що проходить поблизу парку Шевченка. Дивиться, а з трамвая виходить Дмитро Іванович і щось тримає під пахвою. Він був у синіх окулярах і помацки підходив до вихідних дверей. Знаючи про те, що Дмитро Іванович на старість погано бачив, Стрекозов швидко підбіг, підхопив його під руку.

— А, це ви, Дмитре Захаровичу! Що ви тут поробляєте?

— Йду додому. А що це у вас за пакунок?

— Присядьмо на лавці, я покажу вам коштовну річ. Тут, недалеко від трамвайної колії, вони й присіли на лавці. Дмитро Іванович обережно розпакував свою ношу.

— Бачите, що я добув? — з радістю і веселою усмішкою хвалився він.

— Що ж то за штука?

— Це керсетка, українська жіноча кофточка без рукавів. Річ старовинна й дуже коштовна, — пояснював Дмитро Іванович.

— Де ж ви її добули?

— Добув у Чечелівці. Ви розумієте, тричі вже їздив до клятої баби. Ну й бісова ж баба, такої скупердяги за все

Життя не бачив. Вона з мене загадила таку ціну, що розумній людині і на думку не спаде.

— Скільки ж вона запросила?

— Двісті карбованців!

— А за скільки ж ви взяли цю керсетку?

— За сто тридцять карбованців. Дмитро Іванович акуратно склав свою покупку, погладив рукою, мов щось живе, і знову запакував, щоб другого дня виставити в музеї.

— Все несіть до музею.

Ці слова можна було часто почути від Дмитра Івановича. Він звертався з ними до селян, робітників, учителів — просто як до своїх найкращих друзів. І вони йшли до музею, приносили рідкісні речі, слухали його розповіді про історію рідного краю, про історію цікавих знахідок.

До музею приймали не тільки ті речі, що відображали минуле нашого краю, але й окремі оригінальні експонати, що характеризували кмітливість і винахідливість сучасників — народних умільців.

Якось до музею зайшов слюсар Брянського заводу Архип

Сергійович Кологривенко. Йому дуже хотілося познайомитися з професором і подарувати крутиголовку.

Крутиголовка справді була цікава.

У звичайній півлітровій пляшці — модель цебра. Як же вона потрапила туди, коли її денце в кілька разів ширше від шийки півлітрової пляшки?

А це зробив слюсар так: клепки, денце, дерев’яні обручки і ще двадцять п’ять окремих частин він припасовував одну до одної «на волі». Коли цебер був уже готовий, кмітливий слюсар розібрав його й усі частини поодинці опустив у пляшку.

Спочатку зібрав денце, потім навколо нього кріпилися бічні клепки, на них надівалися обручі і, нарешті, було Прикріплено дужку. Все це зроблено за допомогою пінцета, гачків та інших інструментів.

Цю крутиголовку А. С. Кологривенко подарував музеєві ще 1925 року.

НЕЗАМУЛЕНІ ДЖЕРЕЛА

Якось зранку просто з вокзалу приїхав до мене один чоловік. Це був сімдесятирічний засмаглий, високий на зріст, худорлявий дідусь у брилі. Його пишні руді вуса були закурені самосадом. У руці з вузлуватими пальцями дідусь тримав невеличку валізку.

— Пробачте, я до вас! — звернувся гість, несміливо переступивши поріг.

— Прошу, заходьте!

— Оце прибув по свіжих слідах. Чув я, що ви пишете про Дмитра Івановича Яворницького книжку.

— Так, пишу. А хто ж ви будете?

— Я Залізняк Марко Микитович. З Дмитром Івановичем знайомий ще з 1929 року, коли він узяв мене в археологічну експедицію фотографом.

Після коротенького знайомства Марко Микитович відкрив свою валізку й витяг з неї кілька пакунків, зв’язаних мотузочками.

— Ось вам матеріал до книжки. Беріть, пригодиться! В пакунках — фото академіка, його листи до Залізняка, листи до вченого від сестри та матері Лесі Українки, Гіляровського, Ревуцького та інших.

— Дякую, Марку Микитовичу, за фото й листи. Вони й справді пригодяться. А скажіть, хто ви й звідки?

— Я все своє життя біля землі порався, — відповів Залізняк. — Двадцятий рік працюю в колгоспі «Дружба», що в Червоноармійському районі на Донбасі. Виростив добрячий сад у колгоспі, розвів пасіку, а тепер уже на пенсії. Та, правду кажучи, не сидиться: частенько пораюся на колгоспному дворі.