— Обіцяти я обіцяв, але з грішми в нас зараз скрутнувато. Ваш музей справді перевантажений. Думаю, що з цього становища є один вихід: деякі речі доведеться передати-іншим музеям, а ті експонати, що стосуються пам’яті Шевченка, варто передати до Києва, до музею Шевченка. От і місце звільниться!

— Що кажете? Забрати з музею експонати, які стосуються Шевченка? Ні, цього не буде. Доки я живий — цього, кажу, не буде! Ви знаєте, як я добував ці речі? Скільки я сходив, скільки з’їздив, які витрати зробив?!

— Суперечки вважаю за непотрібні. Дмитро Іванович зрозумів, що мова перейшла на офіціальний лад. Він одразу ж спохмурнів і, підвівшись, сказав:

— Бувайте здоровенькі!

Через півроку Скрипник приїхав до Дніпропетровська. Задзвонив телефон.

— Зустрічайте наркома!

— Добре, зустріну, — спокійно відповів директор. Співробітники відчули, що Яворницький щось задумав, і почали хвилюватися. Біля музею зупинилась одна, друга, третя машини. На порозі з’явився Скрипник, за ним — інші гості.

— Дмитре Івановичу, — кажемо йому. — Гості приїхали, зустрічайте.

— То чого ви турбуєтесь, зустріну! Це вже моя справа. Директор підвівся й тихенько пішов до дверей. У вестибюлі зупинився, дивиться на Скрипника такими очима, ніби вперше бачить.

Драстуйте вам.

Драстуйте, Дмитре Івановичу.

Хто ж ви такий будете?

Я? — усміхнувся гість. — Та ж Скрипник.

— Ага. А ви член профспілки?

— Звісно! Наркомові не можна бути позаспілковим.

— Антоніно Костянтинівно, — звернувся Яворницький до старенької касирки. — Скільки там платять у нас за квитки члени й не члени профспілки?

— П’ятнадцять копійок платять члени профспілки і п’ятдесят копійок — не члени профспілки.

— Чули, Миколо Олексійовичу? — жартуючи, сказав Дмитро Іванович. —Якщо ви справді член профспілки, то підійдіть до каси й візьміть квитка за п’ятнадцять копійок, а хто позаспілковий, то нехай бере за 50 коп.

Нарком смикнув себе за вуса, та одразу ж зорієнтувався і, обернувшись до окружкомівців, спитав:

— А ви, товариші, члени профспілки?

— Аякже, Миколо Олексійовичу.

— Тоді ходімо по квитки — посміхнувся він і перший рушив до каси.

У цей час Яворницький стояв, схрестивши руки, й спостерігав, як гості брали вхідні квитки.

Музейні працівники розгубилися. Що ж тепер буде? Але поки що все було гаразд, — гості, усміхаючись, підходили до академіка Яворницького.

— Всі взяли квитки? — спитав Дмитро Іванович.

— Усі, всі, — відповіли йому.

— Ну, а тепер, шановні гості, бачите. он стрілочки? Вони показують, звідки треба починати огляд музею. Ви люди письменні, бувалі, будь ласка, ідіть і розглядайте експонати.

— Ні, Дмитре Івановичу, — звернувся  до  нього М. О. Скрипник, — просимо вас, проведіть нас по музею. У ваших устах і експонати оживають.

— Добре. Ходімте, тільки не гнівайтесь на мене,, коли зачеплю десь за живе.

І Яворницький повів гостей знайомити г музеєм, з його скарбами.

Під кінець екскурсії Яворницький повів Скрипника в підземелля музею і показав йому там сотні ящиків з речами, здобутими археологічною експедицією під час будування Дніпрогесу. Всі вони лежали запаковані, їх ніде було виставити.

— От бачите, що робиться! — розводив руками Яворницький.

Микола Олексійович Скрипник почував себе трохи незручно, вибачався..

— Ну що ж, доведеться почекати. Гроші все-таки знайдемо, музей добудуємо. Не гнівайтесь, Дмитре Івановичу, все буде гаразд.

— Добре, поживемо — побачимо.

— Що ж у вас ще в нового? — поцікавився Скрипник, оглянувши музей.

— Є скарб, який ми знайшли, коли досліджували берег Дніпра біля Запоріжжя. Хочете — покажу?

— Охоче подивимося, покажіть, будь ласка, — зацікавився Скрипник.

Дмитро Іванович повів наркома і його товаришів у відділ релігійних культів музею, відкрив скриню, а звідти обережно витяг скарб, який знайшов молодий археолог музею В. А. Грінченко. Там був срібний орел, залізна зброя, золоте оздоблення кінської збруї, причому не часів козаччини. Орнаментовка свідчила, що скарб належить до VIII століття нашої ери.

— Бачите, Миколо Олексійовичу, були б у нас гроші, моя ширше дослідили б ті місця Дніпра, що будуть затоплені. Багато скарбів піде на дно. А шкода,

— Скільки ж вам треба грошей?

— Та я вже боюсь і просити… Треба п’ятдесят тисяч.

— Ці гроші, Дмитре Івановичу, дасть вам окрвиконком. Я думаю, що голова окрвиконкому та секретар окружного комітету не будуть заперечувати, — звернувся Скрипник до керівників округу.

— Та доведеться допомогти,

— От і добре!

Прощаючись, М. О. Скрипник щиро подякував Яворницькому за його невтомну працю, за цікаву екскурсію в минуле.

Але відвідування на тому не закінчилося. Коли гості рушили до виходу, Яворницький згадав раптом і гукнув навздогін:

— Стійте! А розписку! — звернувся він до голови окрвиконкому.

— Яку розписку?

— Розписку на ті п’ятдесят тисяч, що пообіцяли для експедиції. Так буде надійніше. Бо слово як слово: сказав та й забувся.