Майстерня, де виготовлялися вітрини, містилася в підвальному приміщенні музею. Тесляр М. Т. Овчаренко мав таку звичку: працює і співає. Якось його дзвінкий голос почув Дмитро Іванович. Він спустився в підвал, став за дверима і уважно слухав пісню тесляра. Потім відчинив двері й зайшов до майстерні.
— Ви, я чую, співаєте добре? — усміхаючись, сказав Дмитро Іванович.
— Та трошки співаю. Це, так би мовити, для душі. У нас весь рід співучий. Ось ми три брати — всі співаємо, — відповів Овчаренко.
— Он як! Це добре. Ану, прошу вас, Михаиле Тимофійовичу, утніть мені якої-небудь.
— Яку б ви хотіли?
— Та ту, що ви найбільш любите.
— Я проспіваю для вас улюблену пісню «Між горами вітер віє».
— Добре, послухаю. Співайте!
Дмитро Іванович присів на ослоні, а тесляр став біля свого верстата. І полилась чудова мелодія. Співав Михайло Тимофійович Овчаренко тенором, ледь примружуючи карі очі. Голос його силою й тембром був скоріше лірико-драматичний.
Вчений слухав його пісню і радів, що знайшов доброго майстра, а ще кращого співака.
— Добре ви співаєте. Ану, спробуймо вдвох проспівати, — запропонував професор.
— Добре! — згодився Михайло Тимофійович. — Тільки ж якої? Може, «Дивлюсь я на небо»?
— Хай буде «Дивлюсь я на небо».
Обидва вони підхопили знайому мелодію і дружно вивели її до кінця.
Дмитро Іванович став частіше зустрічатися з співучим теслею. Професор запрошував його додому і там слухав пісні, які тесля виконував під акомпанемент кобзи.
Дмитро Іванович ще більше полюбив Михайла Тимофійовича, коли довідався про його дружбу з відомими артистами — близькими друзями Яворницького І. С. Паторжинським та П. І. Цесевичем.
В 30-х роках артист Паторжинський керував у Дніпропетровську хором ім. Лисенка. До складу цього хору входили три брати Овчаренки — Михайло, Іван та Василь. А з Цесевичем вони часто виступали на концертах у місті та в приміських селах. У Василя Овчаренка ще й досі збереглося фото капели, на якому видно Паторжинського, багато мандриківчан, а серед них і братів Овчаренків.
— У нас тут, — сказав Василь Тимофійович Овчаренко, — вся Мандриківка співає. Так здавна повелося.
— Я ніколи не забуду, — згадує Ольга Михайлівна Овчаренко, — як мого батька хотів Дмитро Іванович вивести в люди. А це було так.
В музей, до професора Яворницького, прибув з Петербурга великий російський співак — артист Леонід Віталійович Собінов. Дмитро Іванович весь день водив гостя по музею, а під кінець сказав йому:
— Я вам, голубе, ще не все показав.
— А що ж тут є у вас цікавого, чого я не бачив?
— Тут у нас є скарб. Хочете його побачити?
— Аякже, з великою радістю. Мабуть, той скарб не простий — золотий? — цікавився Леонід Віталійович.
— Ні, не золотий, а, мабуть, дорожчий! — відповів Дмитро Іванович.
Тоді професор Яворницький покликав доглядачку музею бабусю Діброву і шепнув їй на вухо: «Швиденько покличте сюди Михайла Тимофійовича».
Хвилин через п’ять перед Дмитром Івановичем і гостем стояв тесляр в полотняному фартусі, зі стамескою в руці, готовий виконати будь-який ремонт вітрини.
— Оце той скарб, що я хотів показати вам. Знайомтесь, — відрекомендував Дмитро Іванович теслю.
Собінов подав руку й здивовано дивився то на Дмитра Івановича, то на теслю, не розуміючи, в чому річ, що за жарти. Він чекав, що перед ним відкриють скриню з старовинним скарбом, а тут стоїть проста робоча людина з чорними вусиками, охайно причесана на проділ, із стамескою в руці.
— Тут ось яка справа, Михайло Тимофійовичу, — почав Дмитро Іванович, звертаючись до теслі. — Перед вами чоловік великої культури, людина впливова. Це гість з самої столиці — з Петербурга. Він дуже любить пісні. Заспівайте йому що-небудь.
У той час музей уже скінчив свою роботу і двері для відвідувачів були зачинені. Михайло Тимофійович трошки зніяковів, завагався перед незнайомою людиною, потім згодився. Він заспівав свою другу улюблену пісню — «Повій, вітре, на Вкраїну».
Гість стояв мов зачарований. Він уважно вслухався в усі відтінки пісні, яку виконував тесля. Його обличчя свідчило про те, що виконання пісні не тільки подобається, а що його вразив спів.
— Ну, це ви проспівали нам українську пісню, а, може, тепер для гостя щось з російських пісень зможете виконати? — попросив Дмитро Іванович.
— Спробую.
— А яку ж ви нам тепер заспіваєте?
— Якщо шановному гостеві до вподоби, то я проспіваю «Ночь сошла на землю, тихо все кругом».
— Просимо, Михаиле Тимофійовичу, — сказав поважний гість, — проспівайте, послухаємо охоче.
Михайло Тимофійович виконав і цю пісню.
— Ну як? — звернувся тоді Дмитро Іванович до гостя.
— Бачу, що ви не жартуєте зі мною: це таки скарб! — сказав гість. — А чому ж ви не вчитеся далі? — зацікавився столичний гість.
— Куди мені вчитися! Я скінчив тільки двокласну школу. А тепер — сокира, пилка, фуганок — от і вся моя наука! У розмову втрутився професор Яворницький.