З цього дня Григорій Іванович часто заходив до музею, брав по кілька книжок, сідав за стіл і з олівцем у руках студіював потрібну йому літературу.

Частенько Дмитро Іванович давав Мусієнкові доручення: їздити в далекі місця по рідкісні експонати та брати участь в експедиціях тощо.

Сумлінна й самовіддана праця Мусієнка подобалась Яворницькому, і він усією душею полюбив цю просту й щиру людину.

— Хочеться мені вам, Григорію Івановичу, щось подарувати, та й думаю собі — що ж вам саме дати? Ага, може, палицю? Ану лишень, підійдіть сюди ближче.

Мусієнко підійшов і глянув на колекцію різних палиць. їх було з добрий десяток.

— Вибирайте собі яку завгодно.

— Е-е-е, ні. Як же я сам буду вибирати! Якось незручно. Краще ви самі виберіть і подаруйте, якщо ваша ласка.

Дмитро Іванович витяг одну, другу, третю, оглянув їх з усіх боків, прицмокнув язиком, щось пригадував і клав назад. Нарешті витяг четверту, гладеньку чорну палицю.

— Беріть оцю. Знаєте, де я дістав її? В Гелуані, як їздив у гості до Лесі Українки. Ця палиця виготовлена з найкоштовнішого чорного дерева. Ось візьміть у руки, вона наче свинцем налита.

Григорій Іванович зберігав цей подарунок як пам’ять про геніальну поетесу і її щирого прихильника та друга Дмитра Івановича.

Восени 1920 року Дмитро Іванович викликав Мусієнка додому і сказав йому:

— З Лоцманської Кам’янки Ольга Петрівна переїздить з своїм чоловіком до Києва. Дуже прошу вас, Григорію Івайовичу, все їхнє майно складіть на дуба і разом з ними перевезіть до пристані. А вже відтіля вони пароплавом попливуть до Києва.

На пристань Дмитро Іванович прибув задовго до відходу пароплава. Він тепло й щиро гомонів з Кривенюками, прохав передати земний уклін матері — Олені Пчілці.

Пароплав уже відчалив, узяв курс на Київ, а Дмитро Іванович все ще стояв на березі й махав солом’яним брилем своїм добрим приятелям, які посилали йому з палуби прощальний привіт.

ОТ ТОБІ Й ДІД!

Хоч понеділок і вихідний день у музеї, але Дмитро Іванович завжди приходив, щоб глянути хазяйським оком, чи все там гаразд.

Оглянувши цього разу музей, він чорним ходом вийшов на двір і присів на стільці біля ганку. Скромно одягнений, з ціпком у руках, сивовусий і в шапці, він був схожий на сторожа. Поруч нього сидів студент (тепер науковець) П. Г. Винниченко, який і розповів мені цю бувальщину.

Щойно випав перший весняний дощик, засяяло радісне сонечко. Дмитро Іванович сидів замріяно, ніби вслухався, як розпукуються бруньки на кленах, а біля нього, скрутившись у клубочок, лежав пес Жучок. Скрипнула хвіртка. У двір музею ввійшло дві літні жінки; вони оглянули кам’яні баби, статую Катерини II, а потім підійшли до Яворницького й привіталися. Присіди біля нього й бідкаються:

— От не пощастило! За скільки років приїхали в музей, а він, як на те, вихідний.

— А звідки ж ви приїхали? — поцікавився Дмитро Іванович.

— З Нікополя.

— Ну що ж, у нас і тут, надворі, музей: бачите, он скільки кам’яних баб!

— Це вже ми бачили. Нам дуже хотілося всередину пройти. Може, ви, дідусю, якось тишком-нишком провели б нас? Ми вам віддячимо.

Дмитро Іванович усміхнувся в довгі вуса, а потім швидко ввійшов у роль діда-сторожа й сказав:

— Воно трохи й незручно. Як наскочить начальство, так влетить мені, перепаде й вам.

— А ви не бійтеся начальства: у вихідний день воно сидить дома. Чого б то воно сюди зараз прийшло!

В цей час одна з них дістала гаманця, пошукала в ньому й витягла монету.

— Візьміть, дідусю.

— Що це?

— Тридцять копійок вам на чай, візьміть. Дмитро Іванович, приховуючи усмішку, сказав:

— Та я ще ж нічого для вас не зробив, а ви вже й на чай. Це вже там пізніше… Ну, ходімо зі мною, поведу вже вас у музей.

Гості зраділи й охоче пішли слідом за «дідом».

— Ви, прошу вас, скиньте з себе пальто й калоші. Ось тут залиште.

І показав у передпокої вішалку й місце на калоші. Жінки повісили свої ватянки на вішалку, а калоші недбало кинули серед кімнати. Яворницький мовчки нахилився, взяв калоші й охайно поставив їх у куток. Хоч жінки це помітили, але промовчали. Простота й шанобливість Дмитра Івановича не викликали будь-якої підозри. Вони так-таки й сприйняли його за діда-сторожа. Жінки причепурилися біля люстерка, а Яворницький витяг з кишені ключі, відчинив двері й повів їх по музею. Водив години дві. Давав пояснення, як звичайно, цікаво, дохідливе й з жартами. Але одна жінка питає його:

— А звідки ви все це знаєте?

— Та давненько тут служу: наслухався, надивився та й запам’ятав собі, що воно й до чого.

— Добре ви пояснюєте, все у вас до ладу. А скажіть — це ж тут працює професор Яворницький?

— Тут.

— А як би це його побачити? Він буває в музеї?

— Щодня буває. Ось він перед вами й зараз. Жінки переглянулися, зніяковіли, почервоніли й розгубилися вкрай. Одна з них шепнула другій:

— А ми ж кинули свої калоші де-будь, на чай наобіцяли! Кому? Яворницькому!.. — А потім схвильовано до Дмитра Івановича: — Ви нас пробачте за нашу необачність і… теє, як його?.. одне слово: не розібрались як слід, з ким маємо діло. Щиро, від усієї душі дякуємо вам за те, що поводили нас по музею. Повік пам’ятатимемо це…