Ми сховали свого човна в очереті, а самі причаїлися в кущах неподалік від озерця — не хотілось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
По той від нас бік озерця стояв курінь Бурмила — то була його мисливська база, або, як він казав, «президенція». Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить після чарки, або. . Та ми про це вже майже не думаємо (після «атомної бомби на транзисторах» якось не думається).
З-за очерету вже чути пискляві голоси дівчат і роблений (наче в нього галушка в роті) Бардадимів басок.
Троє човнів причалює до острова.
Фарадейович з термосом у руках підходить до озерця. Юннати півколом оточують його.
Фарадейович урочисто підносить термос і починає (голос його тремтить і уривається від хвилювання — він завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє відкриття):
— Так-от… дорогі товариші-громадяни, оце-о… тут… усередині… прилетіло до нас… знаєте звідки?. Із Сахаліну. Да-да… сотні й сотні, як бачите, кілометрів. А попереду, може, мільйони, а то й усі міліарди міліардів кілометрів… Знаєте, що тут? Тут… тут… товариші-громадяни… майбутня їжа астронавтів… зоряних небожителів майбутніх… От воно що! Ви, певно, чули про чудодійну водорість — хлорелу… Га? Так-от… у цьому термосі — новий вид такої водорості. Глобулус! Може, ще кращий ніж хлорела… Мій сахалінський друг вивів у лабораторії… І прислав, щоб ми… це саме.. продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевірили, як він прийметься і буде рости. Розумієте, яка відповідальність! Може ж, ви собі уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсіян або якихось інших гавриків.
Ми з Явою слухали не дихаючи.
— Чуєш, їжа астрономів, а ми… — шепочу я пересохлими губами.
— Астронавтів, дурило! Астрономи — це ті, що у трубу дивляться. Ті сало їдять і вареники, як ми з тобою.
— Сам дурило! Знаю! То я так… Який розумний! — шепочу я. І уявляється мені:
…Велетенська ракета на старті… астронавти, що заходять у ракету, люди біля підніжжя ракети. Враз вони розступаються, пропускаючи автовізок, на якому штабелі картонних коробок. На коробках великими літерами написано: «Глобулус «Привіт з Васюківки». «Глобулус «Особо-Васюківський…»
…А тоді — Марс… У прозорому шоломі, в скафандрі стоїть астронавт на тлі фантастичного марсіянського пейзажу, оточений марсіянами, що схожі на здоровеннецьких пуголовків, і пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсіяни пробують, цмокають від задоволення і показують великий палець — во!
Тільки… чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бідні астронавти, як ми з Явою вивернули к лихій годині той термос? Помруть, бідолахи, з голоду, не долетять до Марса…
— Глобулус — одноклітинна мікроскопічна водорість, — захоплено говорить Фарадейович, — і неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите.
«Ой здається, і озброєним теж…» — тремтить моє серце.
— Сьогодні ми його, так би мовити, посіємо, потім почнемо підгодовувати… він почне швидко розмножуватися, і тоді ви побачите…
«Побачите-побачите.. якщо буде, що сіяти… О лишенько, нащо ми полізли, нащо ми чіпали той термос?»
Зараз Фарадейович одкрутить кришку і.. І буде страшний «пшик», як каже дід Салимон. Бардадим перший захихикає — я його знаю.
І кого, кого ми підводимо! Людину, перед якою ми («гангстери’») німіємо від захоплення і стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати «Кого ти найдужче любиш?» — стоїть у нас на третьому призовому місці (після мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навіть на перше (коли тато «Ану скидай штани, лобуряко!», а мама: «От пожди-пожди, я тобі вуха пообриваю!»). Правда, та любов була прихована, платонічна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав більше з отими бардадимськими старшокласниками, які нас («А киш, малявки!») на гарматний постріл до нього не підпускали. Але тим більше…
Фарадейович одгвинчує кришку і урочисто говорить:
— Увага, товариші-громадяни, ви-ли…
Ми з Явою блискавично перезирнулися,
— Гой!
— Вой!
Спершу з кущів вилетів наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.
— Стійте! Не лийте!
Ви пам’ятаєте, у спектаклі «Ревізор» Гоголя є наприкінці німа сцена, коли всі застигають у різних позах із роззявленими ротами? Так-от точнісінько така сцена відбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.
— Що? — здивовано запитав він.
— Ми… — сказав Ява і глянув на мене.
— Ми… — сказав я і глянув на Бардадима.
— Ми… — повторив Ява і теж глянув на Бардадима. — Ми… тільки вам можемо… по секрету…
Фарадейович усміхнувся.
— По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
Він одійшов з нами вбік і схилився, наставляючи вухо.
І ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Під кінець Ява сказав:
— А тепер скажіть усім… Хай нам надають… по западному полушарію… Ми згодні.
Фарадейович якось дивно скривився і протягнув: