По цілих ночах тремтіли сестрички, а дров не давали… Матушка не звеліла. І от вони согрішили. Вона, Варвара, Секлета і Марта та ще дві чернички… Потай, по ночах, поринаючи глибоко в холодний сніг, вони збирали в лісі сухе ломаччя й гріли келії. Дізналась матушка — з монастиря прогнала. Усіх шістьох… Пішли вони з плачем у сніг, у холод, в лихій одежі… Соромно було, жалко… Та вже з дороги їх завернули… Змилувалась ігуменя матушка… Дві не схотіли, пішли у світ… Відтоді і голос пропав у неї, як застудилась.
— Не знати, де тепер Ганна, що не схотіла вернутись? — подумала вголос Юстина.
— Я бачила її, як їздила в город,— обізвалася Марта.— Заміж уже вийшла. Чоловік слюсар, вона крамничку має… Така весела, здорова… Згадати, каже, не можу…
— А от Марія померла… царство небесне…— зітхнула Варвара.
Всі теж зітхнули й замовкли.
— Одні кажуть, що з горя, а другі — що застудилась, брівши глибоким снігом,— кинула Секлета.
Ніхто не відповів їй.
Знов тихо стало. Тільки гнулося малинове стебло та дощем падали ягоди в кошик.
— Чого воно так, скажіть мені, сестри!..— загадала Варвара і аж очі зробила великі.— Як перше люди спасались, то й добро людям робили… а от тепер…
— Все від бога… Не судіть, то й вас не осудять,— строго сказала Юстина.
Всі розуміли, на що Варвара натякає.
— Та годі вам! — гукнула весела Секлета.— Лови, Варваро! — І пожбурнула в неї стиглою ягодою.
Варвара розтулила рота, та ягода не попала.
— Ну, тепер ти! — і полетіла малина у рот Секлеті.
— Добра малина? — обізвавсь ізбоку знайомий голос.
Як із землі виросла сестра Аркадія, з пісним обличчям, із побожно згорненими на животі руками.
Ніхто не обізвавсь до неї.
— А я ще й не кушала… Дух чревоугодія побіждається…— і бачачи, що її не слухають, сестра Аркадія криво всміхнулась і нишком подалася далі.
— Христа продала б,— сказала Секлета.
Вони вже кінчили роботу, коли прибігла келейниця:
— Несіть швидше малину… та йдіть усі до матушки ігумені… кличуть…
«Ну, щось уже буде!..» — подумали сестрички.
* * *
Кривульками в’ється біла дорога з монастиря святого у грішний світ. Пнуться над нею гори, шумлять старі буки, клекоче в долині Алма…
Сонце було вже низько. Зеленим вогнем горіло на ньому верхів’я буків, блищали, як срібні колони, пні, й блукали під ними їх легкі тіні. А там, де сонця нема вже, лізли у небо темні стіни, а з них, глибокі й чорні, дивились холодки.
Йшли по дорозі сестрички. Схилені голови, очі червоні, клунки на спинах, ціпки в руках. Попереду Варвара, за нею Юстина, а там дві інші, що рвали малину. Брели із раю у грішний світ, не стямившись, не спам’ятавшись. Так це все швидко скоїлось! Біда заскочила їх, як дощова хмара. Юстина ще й досі тремтіла, у неї все ще стояла перед очима висока чорна матушка ігуменя: жовті мішки скачуть під злими очима, ціпок тремтить у руці, золотий хрест плигає по грудях. «Де малина? Пожерли?! Малина моя де?.. Розпутні!.. Геть звідси!..» Сестра Арка-дія з пісним обличчям подає матушці святу водицю, просить напитись… «Геть із очей… Геть звідси! Всіх прожену… я… я…» Хлюпає вода на поміст, ціпок ходором ходить, хрест скаче на грудях, і скачуть мішки під очима…
Потому хаос, щось невиразне, чого й згадати несила… убогі клунки з убогим манаттям… тремтячі руки… сльози черничок… слова потіхи… крадькома, потай, щоб старші не бачили,— і під ногами дорога, довга, ганебна… А мозок, немов сокира, рубає: «Пожерли? Геть звідси!..» Навіть дерева шепчуть у чорних верхів’ях: «Пожерли? Геть звідси!..»
Лиця в Юстини горіли і жаль пік у грудях. Якась малина!..
Сестра Варвара ступала твердо, уперто, немов рвала пута. Зсунула брови, стисла уста і ціпком стукала в землю. Ні разу не стала, не озирнулась. Уся постать казала: далі від раю — ближче до грішного світу…
Позаду — вороги. Йшли мовчки, самотні, немов стіною розділені. Навіть їх тіні нарізно пливли по дорозі.
Сестра Юстина була прибита. Не мала сили нічого забути. Вона не забула своєї келії, тісної та тихої, як домовина… Вечірніх тіней, тремтячих від світла лампадки… Малого віконця, яке містило в собі високі гори, і чисте небо, і ясне сонце… прекрасний світ божий… Її душа не могла раптом порвати побожних мелодій, чистих і гарних, як янгольські хори. Забути солодкі молитви на кам’яному помості в кутку темної церкви… Чорних сестричок, що йдуть рядами… Усього того, до чого звикла. Що з нею буде? Куди подітись? В широкому, чужому світі, від якого відвикла. Куди веде ся біла дорога, що плете петлі у горах, чужих, невідомих, холодних?
А ліс мовчав. Мовчки йшли сестри, і кожна зокрема несла свої думи.
Раптом щось їй причулось… Ні, то причулось…
Так жалко, так сумно, душа спливає сльозами…
— Сестро Секлето, де заночуєм?
Ласкавий голос… Хто се промовив? Тепло, сердечно, мов сонце вечірнє. То їй почулось…
— Сестро Секлето, де заночуєм?
— Сестричко Марто!..
Невже то промовив до ворога — ворог?
Навіть Варвара здригнулась і стала.
Вони озирнулись.
Сестра Секлета лежала на грудях у Марти, і чорні плечі її тремтіли від плачу.
— Прости!
— Хай бог простить!..
Юстина глянула на Варвару… Бліді уста в неї затремтіли, як у малої дитини.
У Варвари текли з очей сльози…
Щось важке й болюче підкотилося Юстині під серце, раптом трісло. Зробилось так легко, так радісно, як іще ніколи. Вона стояла і несвідомо шептала:
— Сестричко… сестро…
І це маленьке слово, промовлене так щиро ворогами отут, на дорозі у грішний світ, слово, яке вона тисячі разів повторяла досі холодними устами там, у монастирі, раптом набрало для неї якоїсь незвичайної краси, якогось особливого тепла і співало в душі, як пісня.
Вона немов уперше промовила: сестро… сестричко…
Воно їх єднало краще, міцніше, як досі… Від нього розступались чорні бори і не страшним став той невідомий, далекий, той грішний світ…
Всім стало легко. Всі обіймались.
— Сестро Секлето!..
— Сестричко Марто…
Їм усім хотілось якнайчастіше казати те нове слово, мов тільки знайдене, просте і рідне.
Їм усім хотілось узятись за руки і йти так далі, в згоді й спокої…
— Сестро Юстино…
— Сестро Варваро…
Сонце ховалось за гори, і чорний морок вставав із мертвих борів. Та то байдуже, бо вони знали, що там, у долині, куди простують, світить іще сонце та б’ється хвиля живого життя…
1904, Чернігів