— Не та політика тепер…

— Голий був, голий зостався…

— Не займай ти, сину. Кушнірів, — підбігла й казала Швачці теща. — Нехай злість за водою спливе, а не треба сварки, не треба…

— Я нікого не займаю, мамо, — одказував голосно, щоб усі чули, Швачка.—Я бідний, та він дітей моїх не годує! Хай же…

Швачка люто метнув очима на Кушніра.

— Я не годую, — гукнув Кушнір, — дак люди, брат, годують!

— А хто ж буряки Мар’яні повесні давав? — мовив, задоволене одкинувшись на лаві, батько студентки.

Святий вечір, добрий вечір… — щирими голосами заспівували жінки.

Кушнір махнув рукою, і пісня стихла, мов роти хто замкнув. Мар’яна вибігла насеред хати, сльози капали на долівку, казала:

— Я, Дмитре, за ті буряки очі свої портила, як твоїй дочці (вона показала рукою на студентку) сорочку вкраїнську вишивала, а ти мене перед родом соромиш. За що дяка така?!

— Гроші, тітко, брали, треба одробляти… — вимовила серед німої тиші студентка.

— Брешеш, батькова дочко, за буряки сорочку тобі шила, а не за гроші, — мати твоя не схотіла грошей у мене брати… Правду кажу?!

— Яка тут правда?.. — Всі знизували плечима, тихо сміялися. Швачка стояв коло одвірка хатніх дверей, поруч з тещею, і блідий був, аж синій, — одна тільки рука, ліва, тремтіла, бо контужений був Швачка.

А Кушнір підвівся за столом, казав:

— Ти, як той Ірод-цар, людей убивав десь; жінку з дітьми тестю на кормьожку залишив, а сам повіявся комуну спасать!..

— Ну, далі — говори все! — глухо сказав Швачка.

— Все? А хто, як не ти, коли приїхав з-під Врангеля, землю почав на селі ділить? Не ти в тестя шість десятин заграбив та роздав чортам на бабайки?!

— Я.

— Ага, подякуйте йому, поклоніться…

Очі в Кушніра налилися кров’ю. Ніж у його руці стукав в такт промові об миску, і всі гості сиділи мовчазні й похмурі…

— Свате, кому це потрібно? — спромоглася вимовити коло Швачки теща, та її голос дерзко обірвав Кушнірів син.

— Не ваше діло, мамо, підкрутіть собі та сядьте…

Всі раптом за столом заворушилися, хтось гукнув: "Що ви робите?!"

Швачка шарпонув правою рукою до кишені, а Кушнірів син, що стояв був під великим, висячим каганцем, погасив світло.

По хаті пролунав дикий, божевільний крик з вуст Мар’яни.

— Батьки рідні, не сиротіть мене, не вбивайте… Та слова її заглушила розбита об одвірок пляшка, постріл десь в сінях і хрипке, мов недорізаного бика, булькотання…

— Він, паршивець, стріляє! — лунав у темряві голос старого Кушніра, і всі жінки посхилялися за столами. Одна студентка кричала:

— На землю падайте, на землю!.. — Та пострілів більше не було.

…Швачка лежав у сінях, навзнак, ніж кабанницький, з великою червоною колодочкою, стримів йому межи плечима — він ще харчав і довго стуляв пальці правої руки.

Перелякана, метушлива тиша. Хтось засвітив сірника.

Мар’яна лежала непритомна; хустка їй тернова закрила очі, а тіло билося об долівку — ридала, і сорочка з мережкою в поділках закотилася аж до страмного тіла.

Кушнір злякано глянув на Мар’яну, бігав очима й шептав:

— Нічого. П’яна, сумєстна драка — все. Так нужно говорить.

1926