Край села стояла хата поганенька, а в їй жив селянин із жінкою та з дитиною — хлопчик був. невеличкий, недавнечко народився. Вже третій рік був, як вони побралися, — з чужого села він її взяв, — а все ніяк не могли збитися на хазяйство. У їх тільки й було худоби, що теличка, — купили її торішню весну, — та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нічим було б. Як усе недороди, то й самим їсти нічого — не то що теличці. Поплакала Горпина за теличкою, так хіба з того доможеться?
На весну зовсім у селянина не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже його знає, як і жити — ніхто й позичати не став, усякий каже:
— Що я тобі позичатиму? У мене в самого, може, діти голодні сидять, а тобі давай, давай, а назад і не сподівайся. Ти вже он у всього села напозичавсь. Тут сам за мішок хліба, може, хтойзна-що віддав би!
Раяла жінка Петрові до пана піти, найнятися. Пішов на сусідній хутір — не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, так той глянув, що в Петра одежа — лата на латі, подумав, що гольтіпака, пройдисвіт якийсь, — не схотів і говорити.
— Геть! — каже, — багато вас тут ходить таких!.
Зовсім не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так хоч возити панські дрова з лісу наймалися, а йому й того не можна.
Одного ранку встала Горпина вдосвіта. Дитина ще спала. Молодиця почала тихесенько біля печі поратися, а Петра послала дров урубати. Порається, а сама думає:
— Якби цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, поміг би господь, то поїхала б до батька в Сироватку: може б вони хоч з мішечок дали. Лихо без коня: то сіла б, поїхала, та й годі; а тепер, поки-то випрохаєш у кума того коня!
Відчинилися двері. Петро вніс дрова, додолу кидає.
— Та не грюкай-бо так, дитину збудиш! — каже Горпина.
Розтопила молодиця в печі, постановила горщики. Тоді підійшла до діжки з борошном, глянула:
— Петре, а Петре!
— Га?
— А що ми оце робитимем?
— Як?
— Борошна тільки на раз, та й то хлібини на дві. Помовчав Петро, далі каже:
— Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю…
— Хіба ще піти попрохати?.
— Та до кого ж іти, коли у всіх напозичалися так, що ніхто вже не дає?
Горпина й сама це добре знала. Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисці, молодиця взяла її на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло: молока нема. Тільки ще дужче заплакало. Каже Горпина:
— Хоч би вже самі, та оцієї дитини не було, а то тільки дивишся, як воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.
Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хіба жалем поможеш?
— Знаєш що, Петре? Піди попрохай старосту — може, він з гамазеїв дасть?.
Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає. Устав Петро, каже:
— А піду! Не здихати ж із голоду!
Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далі й пішов мовчки. Він знав, що староста не може сам дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме.
— А може й дасть? — думає, — хто його знає?. Треба попрохати добре. Шкода, що на чвертку ратушним нема.
Прийшов Петро в ратушу, увійшов, перехрестився:
«Здорові, з середою!» сказав і став біля порогу. Староста в кутку за столом сидів, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладаючи. Більше нікого в ратуші нема, тільки Петро та їх двоє. Наміряється все Петро сказати, та ніяк не зможе. Думає: «А як скаже — ні, не дам?» І як подума про це, подума, що тоді в його дома і жінка, й дитина голодні сидітимуть, так дух йому перехопить, і не вимовить він нічого, тільки стоїть біля порогу та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба, а нічого не каже він, став сам питатися:
— А чого тобі, Петре?
Підійшов Петро ближче, вклонився.
— До вашої милості, — каже.
— Ну?
— Не положіть гніва, прийшов оце до вас… От уже третій день, мало що й ївши, сидимо… Сьогодні й крихти в роті не було і борошна нема…
— Ну, то що?
— Не положіть гніва… Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як у самого, може, нема?. Так я оце… чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?.
Глянув на його староста та й засміявся.
— Ге, хлопче? Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства треба.
— От управи земської, розумієш? — каже писар.
— Та воно так, — каже Петро. — Та чи не можна б як-небудь там, хоч трішки?.
— Та й чудний же ти який, чоловіче! Ти ж чуєш, що ні, ніяк не можна.
Петро постояв, помовчав, та й каже:
— Та може воно так, і без управи?. Хоч небагато…
— Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? — визвірився писар.
А Петро все стоїть, не йде. Він і сам не розумів, чого ще він ждав. Тільки як же його йти без нічого? Дома ж і картоплю вже затого поїдять!. Хіба ще раз спитатися?
— Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би…
Писар зовсім розсердився:
— Та кажуть же тобі, що ні! Що тобі, сто разів казати? Хоч ти йому коляку на голові теши, а він усе — дай та дай! Ну, люди!.
Пішов Петро з ратуші.
Забавила Горпина дитину, положила, — сама з останнього борошна спекла дві перепічки, борщу та картоплі зварила. Порається, а сама думає:
— Сьогодні так-сяк перебудемося, та й завтра… Як дадуть Петрові, то, може, й до батька не треба буде їхати. Ні, хоч і дадуть, а все ж на сівбу немає, — їхати не минеться.
Повиймала молодиця перепічки, хату вимела та й сіла прясти. У самої прядива не було цього року — сіяти не мали де, так чуже брала від повісма. Усе за тиждень яких дні сороківки заробить, а то й копу.
— Копу заробіші за тиждень, а на карбованця з’їси, — думає Горпина, нитку викручуючи. Коли чує, рипнули сінешні двері.
— Мабуть, Петро, — думає молодиця, — чи несе ж хоч що-небудь?.
Справді Петро. Увійшов мовчки, сів на лаві, нічого й не каже. Позирнула Горпина на його і відразу вгадала, що дурно він ходив.
— Петре, — каже, — нічого не дали?
— Кажуть, що без панів земських не можна… — понуро відказав Петро.
Мовчать обок. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина схилилась на прядку і не пряде вже. Глянув на неї Петро, — така вона змучена, зовсім змарніла. Так жалко йому стало її. Підійшов до неї, обняв, та й каже:
— Годі, голубко моя, годі! Не журись…
Підняла очі Горпина, а в очах сльози.
— Ми то перетерпимо, — каже, — а дитина як? Яково їй терпіти?
Та й заплакала Горпина тихо… Згодом озвалася знову:
— Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.
То розважити жінку хотів Петро, а тепер чує, як у самого на серці все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався:
— Та доки ж його терпіти? — аж скрикнув. — Уже ж і так, здається, дня не минає, щоб не терпіли!
— Та вже ж, мабуть, так бог дав! — знову каже Горпина.
Петро насупився.
— Та хіба ж ми вже такі грішні, хіба ж немає вже й грішніших од нас, що таке лихо ми терпимо?
Нічого не сказала Горпина, замовк і Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в голові:
— Хіба ж то правда? За віщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав, а як сам, то хіба не бере відтіля ж? Торік же вкрав четверть ячменю… Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!
Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати.
— Він у достатках, — Петро думає, — та ще й краде, а я голодний, то що мені робити?
И хтойзна-що зробив би він старості, так запалилося. Схопився похмурий з місця, пішов з хати. По двору блукає, а думка не кида:
— Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!
І скільки він не думав, то все одно в голові стоїть: «візьму!»
— Не чуже ж я візьму, а своє. Коли не дають самі, треба криткома брати.
І так він потроху до тієї думки звик, що зовсім не лякавсь її. Спершу йому здавалось аж страшно, як він про це думав, а тепер і дарма, — звик. І як звик, і не став цього зовсім боятись, тоді наважився зробити так, як надумав.
— Піду, дірку в гамазеї продовбаю та й наточу! — думає Петро.
Тільки як про це Горпині сказати? Він знав добре, що вона зроду того не схоче, знав, що хоч як її вмовляй, а на це не підмовиш. А що ж його більше робити? Він бачив округи себе лихо, а не міг тому лихові запобігти. Бачив, що й люди не хотіли йому помочі дати. Он староста краде, а йому так не дав! Усюди неправда!. І тепер йому не здавалося гріхом украсти. А все-таки боявся казати про це Горпині, бо почувався, що й він не по правді робить.
А Горпина стала помічати, що з Петром робиться недобре щось. Все похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нічого не каже, або: «Та так… Щось голова болить». Іноді ж гляне понуро так на неї та й одмовить: «А з чого ж його веселому бути?»
Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобігти лихові не знала чим, тільки журилася ще дужче.
А тим часом хліба вже не було, картоплю всю поїли, затого вже зовсім нічого їсти буде. До батька не довелось Горпині поїхати — коня ніхто не дав, а пішки хіба ж легко сорок верстов до Сироватки пройти, та ще й з дитиною. А покинути дома її не можна: і так ледве жива тією краплею молока, а як покинути, тоді й зовсім хтойзна-що буде.
Бачить усе те Петро і знову сам собі каже: «Візьму! Не здихати ж, як собаці! Хай Горпина що хоче каже».
Одного разу лежить він уночі з жінкою на полу, не спиться йому, бо думки не дають. Та й думає він:
«А що, як Горпині зараз скажу?»
Але не сказав, тільки ще дужче почав з одного боку на другий перевертатися.
— Чого ти, Петре?
— Нічого, — каже.
Стала вже дрімати Горпина, коли чує, кличе Петро:
— Горпино!
— Га?
— Знаєш що…
— Ну?
Став Петро, знову боїться казати.
— Та я нічого… Я хотів спитати, чи є у нас вода в хаті? Пити хочу.
— Та в діжці ж…
Устав Петро, наче воду пішов пити, а в самого думка: «Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся — чи тепер, чи тоді, а казати доведеться».
Прийшов, знову ліг біля жінки, вкрився.
— Горпино, що ж далі робитимем?
Нічого не каже молодиця: вона вже всі думки передумала, та нічого не вигадала. Тоді Петро почав, заникуючись:
— А я… я… Знаєш, що я думаю?
— Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далі відразу заговорив швидко, неначе поспішається:
— Не здихати ж із голоду!. Їм нічого — он і староста: сам гроші громадські краде, а нам хліба шматка не дає. Хіба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хіба вони розуміють? Узяти та наточити з гамазеї!.
— Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш? Аж розсердився Петро:
— А що ж, із голоду, — каже, — вмирати?
— Гріх, Петре! На те божа воля!. Бог так дав… А чужого не руш!
— Гріх! А з голоду вмирати — як? Хіба я своєю волею йду?
— Дак Що, Петре, — перетерпіти треба… Не ходи!.
Страшно відразу стало Горпині. Пригорнула вона чоловіка.
— Петре, годі! Бог поможе… Підеш сам до батька, вони дадуть… А те покинь, зовсім покинь! Гріх!
То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову піднялась у його на людей злість, так і клекоче у грудях.
— Піду, — говорить, — не кажи мені нічого, — піду!
День поминув, ніч насунула. Діждався Петро півночі, одягся, узяв з собою три мішки й свердел та й пішов до гамазеїв.
Ніч була темна. Петро перейшов свій город, вийшов на вигін.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑