— Орли на сонце дивляться, а який зір? До ранкового чаю мати ставить на стіл тарілку з уламком свіжого, налитого медом щільника, це вона робить так само тихо, крадькома, щоб не потривожити сина, а він тим часом уже прокинувся, вже напіврозплющені очі весело стежать за матір’ю. Вона аж відмолоділа з його приїздом, шапарює, не знає втоми. Хто по-справжньому щасливий з його переходу на життя безмандрівне, осіле, так це, звичайно, вона, мати. Вже й те добре, що їй приніс він відраду, хай хоч трохи зазнає спокою, а ось чи здобуде він тут спокою собі? Не знає мати всього, тяжко й самому думати про це. Кинуто якір, і, здається, надовго, їдь, сказали йому, підлікуйся, відпочинь, а там покличемо. Та чи покличуть? Повно друзів у пароплавстві, але ж буває, що й друзі безсилі чимось допомогти. В його становищі залишається тільки вірити в чудо народної медицини, в оці материні травки та коріння, до яких вона — цілком в дусі часу — ще й по таблетці пірамідону додає. Хіба ж не іронія долі; в той час, коли маєш досвід, знання, жадання діяльності, в той час, коли дух твій ще поривається до життя повносилого, повнокровного… опинитися раптом тут, в тихій заводі, де, може, вічний штиль тебе жде!.. Стеля. Мисник над одвірками. На ньому — потемнілий від часу, ледь помітний козак із списом та рублена криниця. Давно намальовано їх. Звідси починалось життя, тут, здається, має й замкнутися коло… Ночував у бамбукових хатинах, у готельних клітках хмарочосів, під зорями південних морів, в задушні, паркі ночі виносив постелю з каюти на бак і там ночував, а тепер ось знову на ліжку свого дитинства, знов темнів тобі намальований козак із списом та криниця… Невже це і все? Невже промайнуло життя? Як літня летюча гроза, відшуміло, дощами рясними сяйнуло, пройшло…
Один з останніх його рейсів був винятковим, десятки тисяч миль пройшов на своєму білому кораблі з океанологами, з науковою експедицією на борту. Дно океанське вивчали. Відкривали підводні вулкани. Кряжі гірські виявляли під водами океану і нікому не відомі до того западини, ущелини. Брали планктон, вивчали циркуляцію вод, будову земної кори. Дорошенко і сам захопився роботою експедиції, брався часом за те, що зовсім не входило в обов’язки капітана. «Давно вже щось ми не тралили», — скаже вченому своєму другові — начальникові експедиції, і коли той накаже класти судно в дрейф і спускати прилади в глибину океану, Дорошенко сам стає до лебідки. Таке траління — операція довготривала, треба робити все з витримкою, маєш справу з глибинами величезними… Здорово втомились в цьому плаванні, почорніли, бородами позаростали, зате скільки побачили різних чудес… Білів його красень корабель у водах найвіддаленіших архіпелагів, білосніжне сяяв під пальмами таких островів, де раніш нога його співвітчизників не ступала. Чорні острівні губернатори давали прийоми на його честь… Місцеві жителі з ранку й до вечора товпились біля причалу, виникала черга і тих, що бажали потрапити на судно, подивитись, як живуть радянські моряки.
А потім той випадок в океані, що мало не скінчився трагічно… Ніхто з учасників експедиції не бачив самого вибуху, не бачили вони над просторами океану того зловісного апокаліптичного сонця, що його засвітила варварська рука. Та хоч були вони в іншому становищі, ніж японські рибалки, і смертоносним попелом палубу їхню не засипало, проте він, Дорошенко, до кінця життя пам’ятатиме вирази облич своїх вчених, коли в дощовій воді було виявлено небезпечні ознаки…
Всіх належних заходів було вжито. Палуба й надбудови були ретельно промиті. Однак Батьківщина за них була вже в тривозі. Негайно вернутись в найближчий вітчизняний порт! — такий одержали по радіо наказ. Перервавши своє наукове плавання, з гнітючим почуттям ішли до рідних берегів. Ще не ввійшли в гавань, як назустріч їм вимчав з порту катер з цілою групою лікарів і суворий молодий дозиметрист, закутий в панцир професійної витримки, першим піднявся на палубу.
На щастя, виявилось, що судно не заражене, люди здорові.
Білосніжний корабель його і зараз десь в експедиції. На цей раз судно повів колишній Дорошенків старпом, його вихованець. Де вони йдуть? На яких широтах? Щасливий був би зараз не те що капітаном, рядовим матросом потрапити до них на борт. З радістю драїв би палубу, чесно вистоював би матроську вахту, з півслова кидався б під час бурі натягувати вподовж палуби штормові лієри… Аж дотепер не знав, що так важко буде йому розлучатися з тим життям, з вахтами, запахом канатів, солоністю моря, кигиком чайок…
Встає, випиває материне чаклунське зілля, босий виходить походити по двору, по холодному споришеві. Клубок червоного сонця палає крізь туманно-м’які тамарискові зарості, небо над степом чисте, і літак, як рибина, пішов угорі, крізь прозору океану блакить. Не чути звуку, лише видно обтічний риб’ячий силует його, потім нарешті долинає і звук, далеко позаду літака зринає він, той потужний реактивний гуркіт. Літак полинув сам по собі, а гуркотіння живе окремо від нього, живе, мов згадка про його політ.