Горпищенко при згадці про старшу дочку, в якої заміжжя склалось не зовсім вдало, спохмурнів.
— Рано патякати про весілля. Ще від тієї зашпори не відійшли.
— Годі, — підвелася мати. — Набалакались. Спочивати Петрусеві пора,
І вже прибирають столи, пустіє подвір’я, вже одна по одній зникають з-під хати чабанські алебарди…
А степ сизіє, бузковіє, гасне. Вечірня зірка, далека невідома красуня, алмазно світить з неба на чабанське подвір’я, де в задумі походжає льотчик.
Не в хаті стелить синові мати постелю, стелить йому там, де він любить: надворі, на сухому духмяному сіні, — копичку ж ту батько недарма приберіг. Роздягнувшись у хаті, син виходить на подвір’я в трусах, у майці. Без мундира такий простий, такий свій: Тоня знову крутиться біля нього.
— Ну, давай уже, розшифруємо, — каже брат. Світла ще досить, щоб можна прочитати ту азбуку з крапок-тире, і Петро її читає вільно, як звичайнісінький текст: «Пише тобі той, хто в простори ефіру шепоче твоє ім’я. Щоб долетіло воно й до інших планет. Але не задавайся. Будь догадливіша. Твій навіки!»
— Що ж, вітаю, — весело каже брат, повертаючи їй листа. — Тільки ж тепер сама опановуй морзянку… Хоча наступного листа він тобі, певне, напише вже знаками давніх інків…
— Але ж хто, хто? — дівчина аж кулачки стинала, радісно нетямлячись.
— Ти знов за своє, — гримає на Тоню батько, підійшовши до них уже з ґирлиґою. — Марш звідси! Матері поможи он посуд прибирати…
А сина веде до копички, до розстеленого сіна, жде, поки син вляжеться. І мати підходить запитати:
— Не мулько? Не колеться?
— Ні.
— Ну, то й добраніч.
І обоє тихо залишають його — віч-на-віч із степом, із зоряним небом.
Південні ночі майже без вечорів, тільки захід одпалав — уже темніє раптово, небо вже — тьма космосу з крупинками зірок де-не-де. Любить він такі ночі безвечірні, і цю тишу, і якусь таємничість, гармонію у всій природі, їх, певне, любили споглядати мудреці — і халдеї, і елліни…
Спочиває степ, набирається прохолоди після денної сліпучої спеки. Місяць зійшов, прадавнє козацьке сонце, на якому тепер наш вимпел лежить… Лежить та жде когось, зарившись в космічній, не торканій вітрами пилюці… Хто знайде його? Хто першим туди полетить? Тиша, тиша, мов на дні океану. Океан місячної ночі розливається навкруги. І глибину тиші не зменшує ні сюрчання коника десь у траві, ні шелест тополиного вершечка… Як він любить цей зоряний степ уночі! Десь пісня тане далека, наче крізь сон. Повітря чисте, запашисте. А над тобою простір, всіяний зорями; світлою порошею курить Чумацький Шлях — шлях твоїх пращурів, що проходили тут чумаками в чорних дігтярних сорочках… Проходили і не знали, що над ними скрутились в спіралі галактики, а тепер і до них, до заглиблених в безвість галактик, сягає твій розум. Але чи справді сягає? Чи справді наш розум всесильний, всемогутній? Так, справді, справді! В найпотаємніші глибини оті космічні промінь думки твоєї проникне…
Вітерець дмухнув, і забриніли стебельця сіна, забриніла тирса тонко; навіть скошена, навіть ставши вже сіном сухим, вона продовжує співати по-степовому.
— Петрику? Ти ще не спиш?
Це Тоня. Не була б вона Тонею, якби й тут, перед сном, не навідала брата. Прокралась лисицею, присіла край постелі.
— Ти тільки не подумай погано про цього листа, Петрику, нічого такого не подумай… Я вже й порвала його. Це хтось просто пожартував.
— Ну, а хто ж таки автор?
— Не знаю, єй-єй. Трішки, правда, догадуюсь, та тільки я нуль уваги в той бік… Ось ти мені краще про себе розкажи… Про які-небудь випадки незвичайні, пригоди…
Зачувши пісню десь далеко, брат запитав:
— Де то співають?
— Мабуть, на п’ятому відділку… З ферми дівчата йдуть.
— Гарно співають. Ти питала, чи правда, що ми співаєм в польоті. Був у нас випадок, Тоню… Один наш льотчик забув кисень перед польотом включити. Клацав у доміно до останнього, а тут команда, схопився, побіг — знаєш, як це буває… Набрав висоту, кисню нема, став непритомніти. З землі посилають йому команди — не відповідає, нічого не чує і… співа! Це буває в такому стані. При зниженні знову прийшов до тями, посадив літака, навіть не пошкодив. Ну, звичайно, за кисень кому слід перепало, льотчикові само собою, а ми після всього питаємо: «Скажи, що ти хоч ото мугикав? Де ти пісню таку видер? Зовсім якась незнайома…» — «А це, — каже, — мати колись мені в дитинстві співала… Я й сам уже цієї пісні не пам’ятав, а як став непритомніти, вона мимоволі виринула, пробилася десь із самих надр психіки…» Так що, Тоню, льотчики не тільки від захвату співають.
— Ну, а в отакі ночі ви літаєте?
— Звичайно. Тихо, місячно, ніч саме для польотів.
— І над морем ти літав уночі? В зоряну тиху ніч?
— Літав.
— Гарне?
— Нам не подобається.
— Чому?
— Тому якраз, що зоряне: над тобою небо й зірки, і під тобою таке ж небо й зірки. Не знаєш, які зірки справжні… Просто в фантастиці якійсь зоряній летиш… Досвідченому льотчикові, звісно, нічого, а якщо новачок — безвість, зоряний хаос кругом, лінія горизонту втрачена, починає «виправляти» літак, хоч насправді він іде рівно, «виправляє» і завалює… Летіти в зоряну ніч над морем для нашого брата, вважай, не менш клопітна справа, як і фронт грози пробивати…