— Бо їй хлопці в голові, а не ваші чабанські зуби, — каже Демидиха сердито.

— Не один же ти в неї, Корнію, — заступається за лікарку Демид. — Скільки тих хворих тепер… Фронти, окопи, голодовки — все вилазить боком… Приїхала, попрактикувалась — і далі.

— Не має вона права на мені практикуватись, — обурено вигукнув Корній, вже кутуляючи. — Вимагатиму тепер, хай замість пенька цілу щелепу мені вставить. Тільки ж як її знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральній тієї швигалки?

— Не до неї мені було, — блиснула Тоня до всіх своїми горіхово-карими. — В мене екзамен був!

— Ну як? — поцікавився батько.

— Можете привітати. Хоч і жарко було, а здала!

— Що ж ти здавала?

— Твір, — засміялася Тоня і додала багатозначно: — На вільну тему!

— І написала його, мабуть, азбукою Морзе? — весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум’янцем:

— Ти вгадав.

Матері не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, і, осікши дочку поглядом, вона звернулась до сина:

— Ти ж, сину, хоч пиши частіше. Та більше описуй про себе. А то он і в госпіталі лежав, і рука була в гіпсі, а ми про те аж коли дізнались… Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було?

Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим своїм командиром і почав неквапом нарізати на сковороді яєчню.

— Нічого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слід. Бачите, пальці всі працюють. — Повеселілий, він ворухнув у повітрі пальцями, демонструючи руку матері. — Рука як рука. Така, як і до того була. Не довша й не коротша.

— І хабарів не бере, — підкинув один з льотчиків. Всі засміялися за столом, а найбільше ці останні слова батькові припали до душі. Він аж плечі розправив від гордощів за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як буває в інших… Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, ресторанні лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син знає, для чого живе, він недаром їсть хліб народний…

— А своєму командуванню передайте, — насурмлено каже батько, — що ми тут теж не трава, не затулили нам світ овечі хвости… Бачимо, що й до чого. І трудимось теж на совість. Бо краще вже згоріти на роботі, ніж заіржавіти від неробства.

Демид тим часом, підсунувшись до свого сусіда-льотчика, мовчазного, білобрового, якого товариші називають просто Павликом, починає настирно допитуватись, чи не знає він чого про теперішню долю якогось генерала Іванищева, з яким він разом воював в сорок першому в оточенні… Мало не з кожним приїжджим заводить Демид мову про того свого генерала і дивується, що ніхто про нього не чув і не знає, хоч генерал був справжній, не покинув солдатів у біді. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, він не зводить погляду із Демидового Мишка, який, мовби зачманівши, стоїть перед ним, вп’явшись оченятами в одну точку, а тією точкою є значок у Павлика на грудях, значок у формі маленької бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу.

— Чого ти дивишся? — нарешті не витримує Павлик.

— Скажіть, а бомба важка?

— Нелегка.

— Це в нас мудрець, — зауважує Демидиха з ласкою в голосі. — Вчора підійшов до мене, в одній руці пташеня, а в другій іржавий патрон, ще й куля стирчить у ньому… «Скажіть, мамо, що важче: куля чи голуб?»

— Це дійсно запитання, — ледь усміхнувся Уралов своїми блідими губами. — Не одразу й відповіси…

Ще не встали вони із-за столу, як задеренчав у повітрі пропелер над самою хатою, крила гойднулися, вітаючи товариство льотчицьким привітом: Сіробаба прилетів. Вже видно з кабіни голову його в шоломофоні, і чорні вуса, і білозубу посмішку…

— Можайський прилетів! — посхоплювавшись із-за столу, загомоніли льотчики. — Батя вітчизняної авіації!

І загукали в повітря, вказуючи Сіробабі просто на стіл:

— Сідай! Сідай!

Для Тоні це було мов кіно дивитись, як Сіробаба, посадивши неподалік свого «кукурузника», вилазить з кабіни, сплигує на землю, здирає з голови шоломофон і вже розвалькувате йде товариству назустріч, широко усміхаючись, і в обох. руках у нього блищать, як гранати, пляшки шампанського. Красень — не льотчик. Щоки налиті здоров’ям, цвітуть, як рожа, а вуса такі пишні, пухнасті, якісь, сказати б, шляхетні… Такі вуса справді в кіно тільки можна побачити за двадцять копійок.

— Я ж кажу, що хто не рискує, той шампанського не п’є, — збадьорився Корній, мовби заворожений Сіро-бабиними пляшками.

— В тім-то й річ, що цей якраз і не рискує, — засміявся вузькоокий льотчик, що його звали Корольок, а старший, командир, додав з добродушною зверхністю:

— Цей тільки при сонці літає… Коли «чуден Днепр при тихой погоде»…

— А коли чорні бурі?

— Тоді сидить і не щурухне…

Ткнувши котрійсь із жінок пляшки, Сіробаба пішов по льотчиках з обіймами, бо це все, виявляється, були його знайомі та приятелі по дотеперішній службі.

— Курчат возиш? — запитав Сіробабу Корольок, коли знову присіли за стіл.

— Не тільки, — заперечив Сіробаба, безцеремонне нагортаючи собі в тарілку яєчні з салом. — Різний буває вантаж… І курчат з інкубатора, і сперму в термосах із лабораторії, а то ще бабу яку-небудь із заворотом кишок до хірурга. На носилки її і в касету під крило, хай там полементує… А найчастіше, братці, з гербіцидами маю справу. Ви ж тут усі невігласи, певне, й не знаєте, що таке гербіцид? А гербіцид — це такий препарат, що ним колишній військовий льотчик Сіробаба веде хімічне прополювання ланів. Біда тільки, що тих гербіцидів поки що більше нема, ніж є.