— До всього.

— Іч який!.. Нетутешній… Звідки ж ти?

— З двадцять першого.

— Це що… завод номерний? Поштова скринька?

— Ні, не скринька.

— А що ж?

— Вік.

Допитувач довго солопів, потім таки дотямив, прохрипів смішком:

— Ти диви! Іч потомок… нащадок, виходить… З двадцять першого віку… У гості до нас? На юшку? Ну, як же воно там… у двадцять першому? Цілуються ще? Рибку ловлять?

— Рибку ловлять, а дармоїдів поменшало, — інформував Баглай з підкресленою серйозністю. — З хапуг та бюрократів, уявіть собі… чучела поробили.

— Хм!і Чучела. — Цікавець посопів. — Це ми теж уміємо… Так звідти, кажеш? Гармонійна особа? А паспорт у тебе є?

— Навіть не знаю, що це таке. І чути не чув.

— Ну хоч будлі-які документи, що свідчать твою особу?

Баглай ступив крок уперед, сказав з таємничим притиском:

— А у вас є?

Капелюх насупився:

— Ми вам… не підзвітні.

— Ви рибінспектор? Охоронець дніпровських щук та сомів?

— А хоча б… Тільки чого доскіпуєшся?

— Цікавить мене ваша особа.

— Чи не анонімку хочеш написати? Признайся — для анонімки?

І тут йому було видано — з насолодою, з веселим знущанням — знаменитий зачіплянський афоризм:

— На нашій вулиці анонімок не пишуть!

Скапелюшений був у подиві.

— Скрізь пишуть, а у вас що… усім задоволені?

— Ні, фальшаків не люблять.

— Це про кого ти?

— Про тих, що вдень нас моралі вчать, а вночі відучують.

На це саме й нагодився, хряпнувши хвірткою, ще один юшкоїд, рослий, у розстебнутім кітелі парусиновім, з одутлуватим обличчям, що неприродно біліло від місяця, наче припорошене цементом. Голова велика, блищить залисинами, кущик із трьох волосин — далекий правнук козацького «оселедця» — розкошлався ріденько…

— Чую, чую голос Баглаєнка, — бадьоро заговорив Лобода-висуванець, бо це ж таки був власною персоною він. — Правильно, розтлумач цьому темному, що таке Зачіплянка… Вона вище анонімок. В ній гордість є!.. Давненько я не бачив тебе, Миколо. Ти все такий же? З догматиками воюєш? Я теж їм спуску не даю. Ну, а твої димовловлювачі? Де вони?

— Під сукном.

— У кого?

— У вашого брата. Крутія Юшкоїдовича…

— Бач, ти їжаком усе. А я ж тебе ще на шиї катав навперемінки з Іваном. Вугілля бігали з ним до переїзду красти, на ходу із платформи вихапували, щоб ти тут, пуцьвірінок, не замерз… Життям ризикували, атакуючи товарняк… А ти у віддяку тепер всяке на мене горнеш, прізвиська даєш… Хіба це чесно? Нам, металургам, не личить чвари розводити. Нам треба купи триматись, ось що я тобі скажу. В мене й без тебе ворогів хоч греблю гати — отих, потайних, що по кабінетах …

— Колись ти і дядька Ягора до ворогів причисляв, а зараз нібито в дружбі з ним? Все тече, все міняється?

— Це точно філософ підмітив: міняється та ще як! Тепер на відпрацьованих догмах далеко не поїдеш. Треба мізком ворушити, нове шукати. Головне — ідею вчасно подати зумій…

— Щоб завилось оте потьомкінське риштовання на соборі?

— Ну от, знову ти за своє. І хлопець ти хороший, Миколо, з сім’ї чесної, батько ж твій із моїм — нерозлийвода були… Обом їм товариш Серго руки тис! А сам ти, вибач за прямоту, на старовині звихнувся… Ну що тобі, юнакові з робітничого передмістя, шукати в тому струхлявілому Яворницькому? Собори… шаблі козацькі… курені! Та то ж усе реквізит історії, мотлох минулих віків, як ти цього не розумієш? В епоху ракет хіба таким нам займатись? Головний конструктор та ще ми з тобою тільки й знаємо, до яких речей Зачіплянка рук докладає… Так пора ж і їй справити обнову! Ви, молодь, підтримайте мене, і я завтра вам на місці цього собору хіба ж таке молодіжне кафе відгрохаю! 3 повним комплексом! Кафе-лялечку, в області тільки ахнули б! Шашлична! Чебуречна! А поряд раковина для естради, атракціон, чортове колесо над усією Зачіплянкою… Гуляй — не хочу! Невже не запалює?

— Ні.

— Отакі ви, теперішня комсомолія. Нема у вас вогника. Треба, щоб навколо тебе гриміло, співало все! Більше вигадки! Де ваші культпоходи, нові обряди? Ти можеш, звичайно, спитати: ну, а своє, наше, спадщина національна? Та хіба я проти традицій? Хіба я безбатченко який-небудь, волоцюга, безпачпортний? В козацькому стилі можна ж усе оформити, на фасаді кафе запорожець стоятиме зі списом або козак Мамай сидітиме з бандурою, в шароварах! Навіть і кафе можна б назвати: «Козак Мамай» або «У козака Мамая», хіба ж не здорово було б? Але цур! Моя ідея! Беру патент! Отак-то. Треба вміти розкинути мислію по древу. А ти думав, даром я на культурі сиджу?

І, вдоволено засміявшись, він рушив був до машини, потім ще вернувсь, сказав упівголоса, довірливо:

— Ти тут над цим Ягором попрацюй. Бо приїздять, питають про ту історію з Титаном, а Ягор тоді ж був на заводі… Тільки не хоче вести балачку на цю тему, можливо, має якийсь грішок на душі… А який подвиг! Тільки стало відомо, що німці збираються заводський витвір у переплавку пустити, і тієї ж ночі, під носом окупантів, зникає Титан! Невідомі якісь повантажили його на платформу, загнали з брухтом у заводський тупик, десь там на відвалах між брухтом аж до приходу наших пролежав. Зумів його хтось уберегти! Хіба це не героїзм?