Страшні то були часи, жорстоко знекровлювали вони Зачіплянку, вигублювали її цвіт. Однак стали для неї вони й випробуванням на живучість, на душевну міць, на відданість тому, що є для людини святим. Були тут явки підпільного обкому партії, сюди приходили з паролями зв’язкові й звідси ж вирушали шукати шляхів через фронт. Одна з вулиць на Колонії названа іменем легендарної такої зв’язкової — студентки Майї Прапірної, яку ще й досі багато хто пам’ятає.
З імли дитинства Баглай-молодший увібрав у душу страшні зачіплянські розповіді про лихоліття окупації з хвилями арештів, розправ, екзекуцій, з набором до Німеччини, коли вся Широка ставала вулицею ридань і проклять. Микола й сам часом почувався ніби учасником боротьби народу, того повсякденного опору, що його чинила Зачіплянка окупантам. Сама Зачіплянка і всі довколишні робітничі селища поставали в тім трагічнім освітленні ніби якимись іншими, суворішими, грізнішими, з душею героїчною. Життю тому справді властива була легендарність, герої тих літ викликали в Баглая почуття пошани і пробуджували в ньому часом гостру критичність до себе. На цьому майдані, біля старезних акацій, де колись землякам твоїм, юним підпільникам, викручували руки поліцаї, де біля розставлених столів сортували, як худобу, нахапаних по селищах дівчат-полонянок, — тут Буглаєві щоразу схмурюється чоло, тут примовкає навіть балакучий друг Баглаїв Ромця Орлянченко, коли вони, буває, пізно повертаються удвох із заводського парку.
Цього вечора вони теж проходили майданом, провівши до останнього автобуса своїх друзів, що приїздили до Баглая послухати його солов’їний концерт. Обидва, Микола й Ромця, простували через майдан безмовні, в задумі. Постояли на тому місці, де колись нібито була дзвіниця, стояла окремо від собору, але вони вже її не застали, ще до війни дзвіниця зникла, дзвони познімано, язики повиривано, іржава рейка — бездарна замінниця дзвонів — вульгарним уламком висить на стовпі як герб догматиків і юшкоїдів… Так й атестує Ромця, першим порушуючи мовчанку..
— Чи, може, так і треба? — вголос роздумує він. — Може, в наш час тілький такий і потрібен до всього підхід, грубо утилітарний? — Його сухе, з гострим підборіддям обличчя біліє якось трикутно під начесаним на лоба чубом; цього разу воно серйозне, без усмішки. — Скільки поколінь тут, як осіннє листя, перегнало вітром часу… Були, перейшли. Отак і нас віджене, одвіє у безвість… Були такі, проіснували — і в небуття, безслідно…
— Ти гадаєш — вони безслідно? — поклав йому руку на плече Баглай. — Гадаєш, що в нас із тобою нічого й не зосталося від них?
Звернули на Веселу, всілися пофілософствувати на Віруньчиній лавці.
— Ті, що піднімали дзвони на дзвіниці, оті наші Бетховени степові, вони знали, що робили, — знову почав Орлянченко. — Вже не кажу про таких, як та Майя Прапірна, що свідомо пішла на смерть… А зараз? — І, здивувавши Баглая, раптом випалив без зв’язку з попереднім, що переходить на інший завод. На той, де в цех заходять у білих халатах, де спецхарчування одержують… Годі, не бажає він більше газами отруюватись на металургійному.
— На крутий ідеш поворот, — зауважив Микола.
— Тобі це дивно чути? — нахиливсь до нього Орлянченко. — Ти, певне, сподівавсь і в мені найти іскринку героя? Гай-гай, її нема. Все менше таких, у кому вона є. Риба шукає, де глибше, а наш брат, де ліпше… Я ж із тих, кого тільки пальцем помани куди-небудь у режимний цех на соліднішу зарплату та на спецхарчуван-ня…
— Можна подумати, що ти голодний…
— Ні, ситий. Але хочу ще ситішим бути… І хіба один я такий? Людина — звучить гордо? Це наш чинодер Лобода звучить гордо? Ха-ха! Скажи йому: «Ти звучиш гордо» — він перший розрегочеться, вважатиме, що його розігрують…
— А от на заводі він, кажуть, добре починав.
— Отож, починав! Але є така штука — наркотик владолюбства, героїн кар’єризму… Його тільки раз вхопи — і пропав… Жадобою влади — тільки цим його очі й блищать. Рідного батька за кар’єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись. Ідеали? Чхати йому на твої ідеали! Влади йому, побільше влади! А спитай, для чого? Та щоб іще вище стрибнути! І скільки їх таких… Сьогодні він начальник цеху, завтра директор, а там уже цілиться сісти на главк. Нащо тобі, чоловіче, той главк? Більше клопотів, швидше інфаркт — і вся пісня!.. Але ж як воюють! Отам битви — не на життя, а на смерть. Невидимі, кабінетні, а втім такі, де нікому пощади нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва…
— Невтішна картина, — усміхнувся Баглай. — Тільки я не так похмуро дивлюся на речі. Є, звичайно, й це. Отрута кар’єризму, самозасліплення, бажання будь-що керувати собі подібними…
— Наввипередки вгору, як мавпи за кокосовим горіхом…
— Та не самими ж мавпами населений світ! І хоч який він там є, але згодься: він таки красен, цей світ, і здорово було б у ньому, не старіючи, весен триста провеснувати…
— Згоден, світ прекрасний. Одначе ким населений? Якось ти казав про союз людей, про спільноту людей. Що треба доброту плекати, а не роздмухувати ненависть. А як до Батькопродавця я можу бути добрим? Який гуманізм мене з ним помирить?