— Ану розстебніть ватянку. Побачу, що там у вас е. Хома розстебнувся, виставляючи груди з гвардійським значком і медаллю «За відвагу».

—— Ото! Добре. Я собі давно прошу у командувача такої медалі — не дає. Це, каже, тільки передовикам.

— Але ж вам орден Суворова недавно почепили? — зухвало сіконув Хома.

— Почепили.

— То дозвольте глянути, який він собою. Генерал, усміхаючись, розстебнув своє шкіряне пальто, сяйнувши рясними орденами.

— Теж добре, — сказав Хома.

— Так, кажете, готові… Гм… — генерал пильно дивився на Хому. — А от уявіть собі, раптом ви стикаєтесь у темряві з фріцом. Що б ви насамперед зробили? Ваш перший рух?

Хома задумався. Іван Антонович похолонув.

— От уявіть, приміром, що я фріц, що ось так я йду, —показував генерал, —що б ви зробили?

— Штурмував би, товаришу гвардії генерал.

— Так одразу й штурмував би?

— А то! Бо я вас бачу, а ви мене — ні.

— Згоден, хай так… Припустимо, я вас не бачу. А як саме ви штурмували б? Ану, ось вас двоє, — генерал кивнув на Багірова і на Хаєцького, —ви і ви… Покажіть. «Штурмуйте» мене.

Хома з острахом глянув на генералове блискуче хромове пальто, на білосніжний комірець, що туго підпирав шию.

— Але ж, товаришу генерал, —зам’явся Хома. —Яко-вось… Вибарложимо вас, а ви потім гніватись будете. Ні, тут штрафною пахне…

— Нічого, нічого. Беріть так, як вас навчено. Сміливіше. Ну!

Вася моргнув Хаєцькому: давай, мовляв, — за всіма правилами.

Бійці розступились.

Генерал бере чийсь автомат на руку і йде, ніби прислухаючись, туди, назад. Хома і Багіров, влучивши момент, накидаються. За якусь секунду генералів автомат відлітає геть убік, руки йому заламують назад, чиясь солона рукавиця, душачи, втиснулася межи зуби… Генерал борюкався, щосили відбивався, садив чоботом у живіт і куди попало, проте його таки повалили, і Хома сів па нього верхи.

— Пусти! — наказав Самієв, усміхаючись. — Молодці!

Генерала пустили, допомогли встати, обтруситись. Він стояв, важко сопучи. Обличчя густо налилося кров’ю. «Може, розлютився? Може, й справді тут штрафною пахне?» — подумав Хома. Проте генерал не виявляв гніву.

— Академік, що ж це таке? — звернувся він до командира полку. — Мене й то повалили, а що б з тебе, сухаря, було? Ні, ці вміють скрутити…

— Пускай їх, Чумаченко, пускай орлів. Штурмуйте, товариші, на славу! Всім видам… «Славу». Бійці запевнили хором, що постараються.

— Крепкий дядько! — сказав Хома, коли вони вийшли з старшиною надвір. — Допіру так мене садонув межи ноги, що я ледве стримався… Ну і я ж його теж!

XVI

— Алло, Ференц!

Розпатланий сивогривий художник сів на нарах, спросоння здивовано оглядаючи бійців, що заповнили бункер.

— Старшина?

— Як бачиш… Злазь.

В Будапешті художника вже багато хто знав. У підземеллях він нерідко зустрічав близьких чи далеких знайомих, і вони охоче давали йому притулок.

Ференц спустився з нар і став радитися з Багіровим. Готель «Європа» цікавив художника, мабуть, не менше, ніж самого старшину. Свого часу Ференц оформляв фойє і більярдний зал цього готелю. Там висіли його картини. Тепер художник непокоївся, що будинок висадять у повітря і вся праця його розвіється порохом. Напередодні художник і старшина складали з цього приводу чимало різних рятівних проектів. На подив Фе-ренца, Вася, виявляється, негайно перейшов від слів до діла.

Художник розбудив ще якогось цивільного в кепі, в благенькому демісезонному пальті, і той, вставши, запросто привітався з радянськими бійцями.

— Пролетар, — відрекомендував його Ферснц. — Іштван…

— Давай-давай, — жваво сказав Іштван-пролетар і, міцніше натягнувши кепчину, рушив довгим бункером. Бійці посунули за ним, обережно переступаючи через тих, що спали покотом. В глибині бункера, навпроти вогкої цвілої стіни, провожатий зупинився.

— Тут! — вказав він рукою на стіну. Старшина скомандував:

— В кого кайла — сюди!

Кайла дружно загриміли. Угорці злякано прокидалися, озираючись: що тут коїться? Не тільки в Пешті, а й під Пештом уже спокою нема… Ні вдень ні вночі. Габору, проклята габору! Ференц заспокоював. Бійці довбали навперемінно, лупаючи стіну дедалі глибше.

— Може, не тут, Ференц?

— Тут, тут! — запевняли і Ференц, і провожатий.

— Дивіться, не помиляйтесь! Обом тоді секим башка.

— Будь спок, Вася! —відповів Ференц популярною солдатською примовкою.

Бійці засміялись.

Нарешті Денис дужим ударом проломив стіну. Затамувавши подих, стали наслухати. З дірки, як з вічка вулика, вибивався монотонний приглушений гул.

Денис просунув голову вперед.

— Повно, — повідомив він. — Моляться.

Дірку розширили і стали по одному пролазити в яеї. Знов опинилися в бункері, ще більшому, ніж попередній. Десятки мешканців стояли навколішках з молитовниками і свічками в руках.

— Іштенем, іштенем, — зітхало по всіх кутках. Тут радянських бійців бачили вперше і дивилися на них, як на посланців з іншого, незнайомого світу. Дивувало, що не ріжуть всіх підряд, не гвалтують. Що добре зодягнені, добре озброєні. Всі повносилі, пашать здоров’ям — харчів, видно, мають вдосталь. То що ж вони тоді тут шукають, в підземеллях нещасного Будапешта?