Шура мовчки намагалася волокти його однією рукою. На цьому їх і застали піхотинці, послані назустріч командиром стрілецької роти. Один поклав собі капітана на спину, другий вхопив Ясногорську прямо на руки, як дитину, і кинувся з нею до окопів. Уже перед самим окопом її поранило вдруге двома кулями: однією — в стегно, другою — в праву руку, якою вона трималась, міцно обнявши солдата за шию. Солдатові тільки обсмалило потилицю.

Шовкун роздобув у мадьяра підводу і поклав обох — і Ясногорську, і ад’ютанта. Лежачи поруч, вони не прохопилися жодним словом про минуле, хоч Сперанський до останнього часу мав підозру, що саме Шура тоді поскаржилася на нього Воронцову.

Але то було таке далеке, таке дрібне!.. Тепер їм було зовсім не до того.

XII

Будапешт був оточений.

Вже 24 грудня 1944 року зав’язались бої на околицях міста, почався славнозвісний Будапештський штурм.

Обороні Будапешта німецьке командування надавало г.еличезного значення. Розташований на вузлі 26 залізниць і шосейних шляхів, Будапешт з стратегічного погляду являв собою своєрідні ворота в Австрію, Чехословаччину, в південні провінції самої Німеччини, що їх до останнього часу німці вважали своїм найглибшим тилом. Падіння угорської столиці неминуче вибило б з ладуостаннього найзапеклішого сателіта Німеччини. З падінням цього міста похитнувся б весь південний фланг німецького фронту, який ще й досі нависав над Балканами.

Тому не дивно, що німецько-фашистське командування стягувало під Будапешт численні війська, перекинуло сюди найкращі свої резерви. Німецькі генерали погрожували дати Радянській Армії під стінами Будапешта нечуваний реванш за Сталінград. Бійці подейкували, що хтось уже читав німецькі, як завжди безграмотні, блазенські листівки, в яких фюрер нібито похвалявся: «Берлін здам, а 3-й Український в Дунаї покупаю».

І ось тепер це колосальне місто в двісті квадратних кілометрів території, начинене військами й технікою, з діючими заводами, які ще випускали танки й снаряди, опинилося затнснуте в залізні лещата.

Цілу ніч з 28 на 29 грудня і ранком 29 грудня армійські потужні радіомовні станції з передової лінії фронту безперервно передавали оточеним звернення радянського командування.

Диктори в шинелях повідомляли, що 29 грудня, об 11 годині за московським часом, в розташування противника прибудуть з радянського боку парламентери вручити оточеним ультиматум. Щоб зберегти Будапешт, врятувати від загибелі його історичні цінності, пам’ятники культури й мистецтва, щоб уникнути численних жерта серед мирного населення, — радянське командування пропонувало оточеним гуманні умови капітуляції.

29 грудня об 11 годині в напрямку Кішпешта виїхала легкова автомашина. Над нею майорів великий білий прапор. В машині їхав офіцер-парламентер з текстом ультиматуму, підписаного командувачами обох Українських фронтів. Скрізь понад шосе, де проїздила машина парламентера, наставала тиша: наші бійці ще заздалегідь дістали наказ припинити вогонь у цьому районі. Німцям також був добре відомий маршрут радянського парламентера. Білий прапор над машиною було далеко видно. Проте коли машина в’їхала в розташування ворожих передових позицій, з усіх вікон і горищ прямо по склу кабіни сіконули німецькі кулемети.

Парламентера було вбито.

В цей же час по той бік Дунаю, в Буду було направлено другого парламентера з перекладачем. Тут події розгорнулись інакше. Німці пропустили парламентера через передній край і направили в свій штаб. В штабі командування заявило парламентерові, що воно відмовляється прийняти ультиматум. Офіцера ввічливо відпустили. Виходячи з штабу, він не знав, що, випереджаючи його, по кабелях летять уже на передній край віроломні накази тих, що тільки-но з ним розмовляли. І коли він, високо піднявши білий прапор, повертався уже в нашу зону, в спину йому було відкрито вогонь. Парламентер упав, обливаючись кров’ю.

Відкрити вогонь по беззбройному парламентеру — так могли вчинити тільки фашисти. Розбоєм вони починали, розбоєм і кінчали. З давніх-давен у всіх війнах парламентери користалися правом недоторканості. А тепер вони підпливали кров’ю на правому і на лівому боці Дунаю, в передмістях європейської столиці. Впали на мокрий брук посічені білі прапори, які були підняті, щоб дарувати життя тисячам людей, врятувати від руйнації величезне місто. Тепер залишилось одне: карати.

Підле вбивство парламентерів викликало гнів, хвилю обурення серед наших військ. Самовидці їхньої смерті — бійці-передовики — похмуро поглядали з-під вушанок на чуже безкрає місто. Сердито набивали диски, заряджали важкі гармати. Гармаші з гуркотом вкочували на руках артилерію в підвали, на подвір’я, за кожну будівлю. Піднялися тисячі жерл, чекаючи команди.

— Тримайся, проклятий гадючник! — говорили бійці.

— Пощади тепер не жди!

Вбивство парламентерів було провокаційним викликом. Армія вандалів, загнана в безвихідь, залишалась і тут вірною собі. Вона не дорожила нічим. Що їй було до цього міста, до його мешканців? Приречена на загибель сама, вона все хотіла б потягти за собою в прірву. Вона кинула виклик…