Бідна мати! Скільки вона зараз передумає! А він лежить у спокійній землянці, і війни нема, є лише білий місяць на порозі, та лункі кроки вартового, та якась дивна Зоря, що їй молодий телефоніст раз у раз засвідчує свою готовність.

І все ж Черниш відчував, що він досяг сьогодні чогось незвичайного, щось дуже важливе трапилося в його житті. Завтра вранці він уже не йтиме шляхом з ясними дороговказами, п’ючи студену воду з зелених криниць. Віднині перед ним звівся мур, і Черниш уперся в нього. Дороги всі попереду зімкнулися і вже нікуди не йдуть, аж поки він сам не проб’є той мур, щоб скручені, як пружини, дороги розправились і полетіли знову вперед з дороговказами для інших. Ні, тут не можна жаліти себе. Що було б, коли б ми всі почали раптом жаліти себе?

Черниш стримано зітхнув.

— Ви не спите? — подав голос телефоніст.

— Га?

— Та… кажу, дівчата набридли, дзвонять і дзвонять…

— Чого їм треба?

— Гвардії старшого лейтенанта. І все не наші позивні:

якась «Берізка», якась «Фіалка»…

— То розбуди його.

— Не можна. Старший лейтенант наказав відповідати всяким фіалкам, що його… нема.

V

Вранці Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстилає рушник і нарізає на ньому хліб. Все це він робить з якоюсь особливою селянською делікатністю.

— Що там? — підводиться скудлачений Сагайда, щоб

заглянути в казанок. — Знову гвардії горох! Здоров був, давно бачились!.. Шовкун!

— Я вас слухаю.

— Я знаю, як ти мене слухаєш! Горілка є?

— Сьогодні не давали. Сагайда глибоко задумується.

— Так от знай, Шовкун, — каже він, позіхнувши, — твоя Килина взяла собі приймака. Міліціонера!

Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця. Завжди після такого жорстокого жарту літній боєць починає блимати, як дитина, очі його заволікаються м’якою туманною вологою. І весь він також м’якне, тане, ніяково посміхаючись.

— Що ви. товаришу гвардії лейтенант… Не може цього бути… У нас і міліції нема поблизу. Вона вся в Гайсині. Сагайда думає.

— Однаково, зв’язалася з бригадиром, — каже він. — Бригадир привіз їй соломи, а вона йому за це…

— Годі тобі, — спиняє, морщачись, Брянський. Сідають їсти. Шовкун стоїть біля дверей, і здається, що його зовсім нема в землянці. Взагалі, він має дивну властивість — зникати при очах, ставати зовсім непомітним і ніколи нікому не заважати. Але досить, здається. Брянському хоч уві сні окликнути його, як Шовкун одразу тихо відгукнеться: «Я вас слухаю».

Сагайда їсть, голосно жвакаючи. Після їжі йому хочеться закурити. Але він знає, що в усього батальйону в ці дні пухнуть вуха без тютюну.

— Ти не куриш? — питає він Черниша.

— Ні.

— І не п’єш?

— Ні.

— І дівчат не цілуєш?

Черниш червоніє.

А Сагайда вже починає нарікати на Романію. Злиденна нещасна країна! Хати без димарів, бо на димар Антонеску накладає податок. Тютюн не сій, бо це державна монополія. Всі наші недокурки визбирали по дорогах, а кажуть — Європа.

Брянський теж потерпає без курива, але стоїчно зносить свої муки. Шовкун легким рухом зібрав посуд, перемив, перетер, і хоча сам він обертався повільно, проте робота в його руках якось ішла сама собою, швидко й до ладу.

Уже він все зробив і знову стояв вільний та, переступаючи з ноги на ногу, несміливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.

— Да, обкурились, — скаржиться, нарешті, і Брянський. — Хоч би раз оце потягти.

—Товаришу гвардії старший лейтенант, —зрадівши, обзивається Шовкун своїм ласкавим, проникливим голосом. — Я трошки маю… У конверті прислала…

— Килина? — кричить Сагайда. —Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщій! Закурили.

— Шовкун! — гукає Сагайда, пожадливо затягуючись. — Хіба це тютюн? Це якась мерзота!

— То я трохи буркуну підмішав, — виправдується Шовкун. — Наші хлопці всі буркун курять. Він пахучий. А румуни багато його розвели на своїх полях.

— Нудьга, — каже через деякий час Сагайда. — Ненавиджу оці оборони. Копай і копай без кінця. Святе діло наступ. Я тільки тоді й відчуваю, що живу, коли наступаємо. Черниш!

— В чім річ?

— Дай мені адресу якої-небудь учительки або агрономші.

Черниш дивується.

— Для чого?

— Напишу їй листа. Виллю душу.

Це в Сагайди манія. Він пише багато, куди попало і кому попало, з єдиною метою — одержати фотографію. Якщо ж він досягає свого, то кілька днів ходить, розмахуючи карткою, показує кожному свою дівчину, якої ніколи не бачив і, напевне, ніколи не побачить.

— Але я знаю, — раптом додає він, хмурніючи, — це вона не свою вислала.

— Чому не свою?

— Бо сама вона — ряба!

— Ти ж її не бачив.

— Все одно — ряба!!

Тоді його не чіпайте. Він сердито заховає фото у свій гаман і надовго замовкне.

Чернишеві все це здається легковажним блюзнірством.

— Я не розумію, — каже він, — як можна писати людині, якої зовсім не знаєш?