— Але ж ви змусили мене не один раз козиряти, а десять! — вигукнув капітан, вислухавши пояснення через перекладача.

Сержанта затрясло. Повіки його нервово засіпалися. Заїкаючись, він деякий час натужно ловив повітря відкритим ротом, доки, нарешті, спромігся вимовити перше слово. Воронцов з болем дивився на ці жалібні зусилля свого не раз контуженого, вивіреного в небезпеках полкового «вовка».

— Я н-не знав, що ти т-такий лягаш, т-така дешов-ка! — прохрипів розвідник, стискуючи важкі, як гирі, кулаки. Чужинець з острахом поглядав на ті гирі. — Т-ти б мені сто раз прокозиряв! Т-ти б у мене від самої нейтральної по-пластунському п-повз!..

— Припиніть, Козаков, — сказав майор. — Можете йти. А коли сержант вийшов, замполіт встав із-за стола і, заклавши руки за спину, мовчки пройшовся по кімнаті, щось напружено обдумуючи. Широкий лоб ного взявся брижами, свіжовиголене кістляве обличчя зімкнулося в сердитій гримасі.

— Капітан! — різко зупинився майор перед полоненим. — Ви даремно ображаєтесь. Зовсім, зовсім даремно. Те, що ви, офіцер гинучої армії, віддали честь цьому сержантові, не повинно анітрохи принижувати вас. Ви самі вже досить принизили себе покірною, ганебною службою швабам. А чи відомо вам, хто такий цей сержант, який сьогодні узяв вас? — Воронцов, нахилившись вперед, майже прошепотів, немов відкривався капітанові з глибокою таємницею: — Донбаський шахтар, ста-лін-гра-дець!.. Розумієте? Рятівник Європи, рятівник світової цивілізації… То хіба він не заслуговує того, щоб ви йому козирнули?

Капітан не відповів нічого.

VIII

Майже водночас з різних госпіталів у третій батальйон повернулися Шовкун і Черниш.

Шовкун, з’явившись, як ведеться, спочатку на командний пункт, до писаря, несподівано зустрівся там з Ясногорською. Фельдшерка — збуджена, розпалена, в розхристаній шинелі — саме поралася біля КП над пораненим піхотинцем. Коли його довелось підіймати на санітарну ресорку, Шовкун кинувся допомагати Ясногорській: тут не вистачало її дівочих сил.

А Шовкун так тихо, обережно вклав огрядного бійця, що той, обернувшись до нього безкровним, вкритим щетиною обличчям, навіть подякував.

— Вам би милосердною сестрою бути, — кволо промо-вів він Шовкунові. — Ви людину берете… сердечне.

Того ж дня Ясногорська, попросивши дозволу в комбата, забрала Шовкуна до себе санітаром.

— Будете сестрою…

Широкоплеча «сестра» із свіжими рубцями на підборідді зашарілася до вух — так було ніяково.

Іван Антонович іншим разом нізащо не поступився б своїм мінометником. Він був би готовий взятися з комбатом за барки, доводячи, що мінометники дефіцитні і місце Шовкуна — біля «самовара». Проте на цей раз Іван Антонович посів позицію примиренця.

— Якщо Ясногорська виявила в нього медичні здібності, то що ж вдієш… Хай.

Євген Черниш знову прийняв свій взвод. Рота зустріла його щирими поздоровленнями: доки Черниш лікувався, в полк йому прийшло звання лейтенанта і орден Червоного Прапора за висоту 805.

— Ви вже як штабник! — весело оглядали мінометники свого офіцера. Черниш був у новому кітелі, в синьому з кантами галіфе, в артилерійському кашкеті. Лейтенант помітно посоліднішав. Шию тримав рівно, хрящуватий кадик туго випинався з-під коміра, на щоках знову грав здоровий смаглюватий рум’янець. Здавалось, лейтенант щойно прибув оце десь з південних сонячних країв, густо, раз і назавжди засмалений тамошнім сонцем.

— Як живете, Денисе? — звертався лейтенант приємним баском до Блаженка.

— Живемо, не горюємо, товаришу гвардії лейтенант, — стримано відповів дебелий єфрейтор. — 3 землі не вилазимо. Так уже до неї позвикали, що тепер, чого доброго, коли й додому повернешся, то в хаті не вживеш, набудуєш на вгороді бліндажів.

— Ще й на зарядку вранці всіх гонитимеш, — гукали товариші. — Поженеш і жінку, і дітей, і тещу!..

— Тепер ти і в колгоспі не повертатимешся кеді-не-кеді. Житимеш форсованим маршем.

— А де ж це наш Хома? Де Маковей? — розпитував. Черниш вогневиків.

— Хома тепер при конях! Гасає по Мадьярщині, як Ілля на колісниці. А Маковей… ось він власною персоною!

Зачувши на вогневій голос Черниша, Маковей вилетів з бліндажа, сяючий, простоволосий. Забувшись, що без шапки, він козирнув до голого лоба:

— Здравія бажаю!

Черниш вхопив його обома руками, радісно затряс:

— Маковейчик!.. Соловейчик!.. Далеко ж ти залетів! Ледве оце догнав вас… Ну, не охрип?.. І досі співаєш у трубку?

Повернення товариша з госпіталю щоразу переживалось ротою як радісне свято. Прибулий наче приносив з собою живий подих давніх боїв, які, віддаляючись, меркнучи в пам’яті, в той же час мовби очищалися від стороннього, набували небуденного освітлення. Крім того, повертаючись до бойових лав, товариш уже самими своїми міцно зарубцьованими ранами ніби говорив роті:

— Ми з вами живучі, нас не так-то просто відправити на той світ!..

Наступного дня на командному пункті батальйону Євген вперше зустрівся з Ясногорською.