«Пика — як не трісне», — подумала Ясногорська і, приховуючи роздратування, стримано запитала:

— Що з вами?

— Не знаю, Шуро, щось так… розумієте…

— Температурить?

— Здається, температурить. Поставили термометр, зміряли.

— Нормальна, — сказала Ясногорська неприязно.

— Чого ви сердитесь, Шуро? — підвівся на лікоть Сперанський, і великі голубі очі його стали затягатись меланхолійною поволокою. — Знаєте, яка тут нудьга…

Яка собача нудьга сидіти в цих прокислих виноградниках!.. Рапорти та рапортички, слова живого не почуєш…

— Ви задля цього присилали ординарця?

— Шуро, а хоча б?.. Шура задихалась.

— Капітан… Капітан… Ви — хам.

Щоб не розридатись, вона швидко пішла до виходу, притримуючи білими руками борти шинелі. На бліндажі в цей час загупотіло. «Підслухували в трубу, торти, — вилаявся в думці Сперансьний. — Роздзвонять тепер…»

Шура зайшла в свою вогку землянку. Долі, на брезентових носилках, спав санітар, накрившись шапкою, Дівчина добралась до своїх нар, роззулась і сіла, обхопивши руками коліна. Гірка образа ятрила її. Навіщо він так робить? Хіба вона винна, що така собача нудьга в цих чужих виноградниках? Хіба вона прийшла сюди, щоб стати комусь лялькою і розвагою? Ткнувшись головою в коліна, вона тут уже наплакалася вволю, хлипаючи, як маленька.

Наступного дня в батальйоні був Воронцов. Він зайшов з комбатом Чумаченком і до Шуриної землянки.

— Не дуже тут затишно, — сказав майор, присідаючи на нарах. — Як думаєш, Чумаченко?

— Недуже.

— Помінятись би вам, га? Не згоден? Комбат почервонів.

— Так от, Чумаченко, щоб вам не мінятись, ти сьогодні ж накажи поставити сюди пічку… Звичайну пічку,

Розумієш? Може, тут ще доведеться пораненим лежати, а й дочка, бачиш, аж посиніла.

Ясногорська справді стояла бліда, з синіми смугами під очима.

— Тоді ви були зовсім іншою, — глухо заговорив майор, звертаючись до Ясногорської. — Пам’ятаєте, в ешелоні?.. Все гриміла своїми милицями через увесь вагон та застувала мені вікно. Навіть сварилась. А тепер…

— Я й тепер сварюсь, — скупо кинула Ясногорська. — Навчилась.

— Звичайно, як не навчитись… Такі університети… Клопоти нові… А тоді ви здебільшого рюмали ночами та пригадували…

— Я й зараз пригадую.

— Що?

— Так… всячину.

— Приміром?

— Приміром, вашу лебедину легенду.

— А-а, легенду! Пам’ятаю. Ні, то не легенда… У них справді так…

— Справді? — звела брови Ясногорська. — Тільки один-єдиний раз? На все життя?

— На все життя.

— А потім? Вниз головою?

— Не слід приймати це так близько до серця. Не забудьте, що лебеді — птахи. Чисті, красиві, оспівані всіма поетами, але тільки птахи.

— А в людей?

— А в людей так не може кінчатися. Хіба наші інтереси обмежуються цим? Лебідь!.. Лебідь бачить тільки свою пару, своє озеречко, а людина — ого-го! їй видно куди ширші обрії! І назад, і вперед. Хіба є хто на землі крилатіший за людину? Так-то, дочко… А як тобі тут у нас?

— Добре.

Чумаченко полегшено зітхнув.

— Навіть добре? — здивувався майор. — Не набридають, не в’язнуть? Дають відпочити?

— Дають, — дівчина зашаріяась, як яблунька.

— А в мене інформація інша, —нахмурився замполіт, розглядаючи стелю землянки. — Я чув дещо таке… І ти, Чумаченко, чув?

— Чув, товаришу гвардії майор. Це дїйсно слабке наше місце: як оборона, так казяться.

— Із жиру вони в тебе казяться… Ах, лобуряки! Майор лаявся, проте злості не чулося в його словах. Через деякий час весь командний пункт мав нагоду спостерігати таке: замполіт, сутулячись, зайшов у бліндаж до капітана Чумаченка, вигнав усіх і послав ординарця покликати сюди Сперанського. Ад’ютант пробіг, як на пожар, важко брязкаючи блискучими трофейними шпорами.

Ніхто не знав, про що так таємниче розмовляв замполіт з бравим ад’ютантом сам на сам у комбатовому бліндажі. А бесіда була, видно, гарячою, бо за якийсь час Сперанський кулею вилетів звідти, червоний як рак, і тут-таки за будь-здоров вибанігував свого ординарця, що перший попався йому на очі. А Чумаченкові замполіт наказав після цього самому пройтись по стрілецьких ротах, уважно обстежити здоров’я своїх юних лейтенантів і, якщо знайдуться серед них підозріло «хворі», негайно посилати в бойову охорону на поправку.

— На грязі, — сухо звелів Воронцов, знаючи, що в окопах бонової охорони грязюки було по пояс. — Там пройде. Пороки серця і всі інші пороки як рукою зниме.

Після цієї історії Ясногорську називали в розмовах не інакше, як Вірною. Вірна!.. Найбільше раділи з цього її нового імені мінометники. Вони весь час десятками очей і вух стежили за її поведінкою в батальйоні. І насамперед вони вважали б себе кровно ображеними, коли б Ясногорська — наречена їхнього славного командира! — дала підставу назвати себе не так.

У Ясногорської з мінометниками склалися особливі стосунки. По неписаній і неказаній угоді, дівчина вважала цей підрозділ ніби своїм, а мінометники вважали Шуру своєю. Роту по традиції ще й досі багато хто називав ротою Брянського. Хоча в роті вже було чимало нових людей, які Брянського не застали, але, під впливом його вихованців, вони теж пройнялися високою пошаною до загиблого командира, відомого їм наче з пісні.