— Гітлер капут!

— А тобі теж!

І Денис рубонув його кайлом прямо по переніссю.

— За Брянського!!!

Міжгір’я гриміло бойовим клекотом. Перед Чернишем, утікаюяи, скреготали по камінню ковані чоботи, і він, зціпивши зуби, напружуючись що було сили, плигнув ще раз упе’ред і вдарив обома руками німця в шию, в спину, повалив і уп’явся пальцями в горло, і той, наливаючись кров’ю, захарчав. Черняш товк його потилицею об камінь, і все було мало, мало… Кинув, і знову побіг, і знову кричав, не пам’ятаючи що. Промчав мимо Хаєцький з розтріпаними страшними вусами. Він весь час клепав німця по спині маленькою саперною лопаткою. На мить Черниш загледів Сагайду, що майнув у розпанаханій гімнастьорці, з оголеними волохатими грудьми, з налитими кров’ю очима. Він тримав у руці пістолет. Черниш згадав, що теж має пістолет, і, на бігу вихоплюючи його, мчав, і всі мчали вже між німцями, що з перекошеними від жаху обличчями тікали кудись наосліп. У повітрі свистіли приклади, літали вигуки й зойки. Знову перед Чернишем з’явився німець, ніби той самий, якого він душив, кресали каміння ковані чоботи, тріпалася фляжка на заду, хтось близько кричав: «Стій!» І Черниш також закричав у потилицю німцеві:

— Стій! Стій!!!

На вигук німець озирнувся, зашкопиртав у камінні І впав.

— Я руський! — скрикнув він, похапцем зводячись на коліна і здіймаючи тремтячі руки. — Я з Солнечногорська!!!

— В Солнєчногорську таких нема! — видихнув Черниш і, піднявши пістолет, вистрілив йому прямо в груди.

Утерся рукавом, і зненацька погляд його зупинився на висоті. Там, на тлі вечорового неба, виразно виділявся силует, непорушний, ніби висічений з каменю. Сонце вже давно зайшло за висотою, а небо над нею все ще світилося, переливалося барвами. Силует не рухався. Дерево? Але в цю мить постать, що досі стояла а профіль, обернулася. І стало видно контур автомата у піднятій руці. «Значить, висота наша!» — майнуло в голові Черниша, і він закричав щосили:

— Наша! Наша!!!

XXII

— Він загинув, мабуть, від власної гранати, — похмуро говорив Сагайда, схиляючись над Брянським і шукаючи рани. — Вона розірвалася надто близько.

Старший лейтенант лежав иа правому боці, одкинувши голову і подавшись усім тілом вперед. Він напружено витягнув руку по каменю, наче хотів нею дістати щесь близьке, зовсім недалеке перед собою. В руці закляк пістолет. Брянський лежав, як живий, крові ніде не було на білім обличчі, і його очі не заплющені були, а тільки злегка примружені, як тоді, коли він. дивився в бінокль і командував. Несподівано серед загальної тиши, луснув пістолетний постріл, і куля дзенькнула десь об камінь за кілька метрів поперед Брянського.

— В чому справа? — крикнув Сагайда, здивовано дивлячись, як э пістолета Брянського в’ється дямок. — Нічого не розумію…

Виявляється, хтось із бійців ненароком торкнув у сутінках руку Брянського, і його пістолет вистрілив від того незначного руху. Він був зведений.

— Брянський! — з болем вигукнув Черниш, стоячи над маленьким холодним тілом свого командира і друга. — Ти… ти і мертвий стріляєш!

Гори темнішали, випливав далекий місяць. Брянському розстебнули гімнастьорку, оглянули рану. Осколок пройшов у серце.

Стовпившись навколо старшого лейтенанта і присвічуючи ліхтариком, бійці по черзі розглядали фотографії.

Скорботна жінка в чорній хустці, зав’язана по-старомодному, склавши руки на колінах, дивиться прямо перед собою.

— Мати, — каже Сагайда.

Мати! Досі мало кому з бійців спадало на думку, що і в Брянського може бути мати.

Дівчина стоїть на березі моря в купальному костюмі з веслом у руці. Сонце б’є їй в очі, вона мружиться і сміється.

— Наречена.

Мовчки розглядали бійці незнайому вродливу дівчину. Де вона тепер? Що з нею буде?

З лівої кишені гімнастьорки дістали партквиток. Він весь злипся, пронизаний осколком наскрізь.

— Пошлють в Москву… В ЦК партії. Денис Блаженко з якоюсь погрозою в голосі сказав, не звертаючись ні до кого зокрема:

— Я вступаю в кандидати.

І, зустрівшись очима з братом, додав:

— Я вже підготовлений.

Прибув старшина Багіров з бійцем, ведучи в обох руках коней, нав’ючених боєприпасами. В’ючні сідла на конях були системи Брянського. Коли в горах довелося кинути значну частину обозів і перейти тільки на в’юки, Брянський запропонував ці прості сідла замість стандартних армійських в’юків, важких і громіздких. Сідла Брянського, введені спочатку в мінроті, швидко дістали визнання, і тепер ними користувалися всі полки дивізії. Особистий кінь Брянського теж був зав’ючений боєприпасами і парував під тяжким вантажем.

— Старшина, — покликав Сагайда. — Ти бачив? Він вказав на трупи, що лежали біля вогневої.

— Я знаю, — похмуро відповів Багіров. По дорозі він зустрів кількох поранених у цім бою, що пішли вже в санроту. Вони йому все розповіли.

— Знаєш, старшина?.. Тоді скидай, друже, свою сорочку. А то глянь…

Сагайда відстебнув на грудях булавку, і роздерта гімнастьорка розійшлася на дві поли. Старшина скинув йому свою сорочку.