— Привів ось «затриманого». Чи можу йому передати пост?

Спартак спідлоба глднув на Колосовського, потім на Лагутіна, і кругла голова його в світлих хвилястих кучерях нахилилась над якимось списком, що лежав перед ним на столі.

— Дозволь мені змінити Лагутіна, — після тягучої паузи звернувся Колосовський до Спартака.

— Лагутіна зміняє Ситник, — холодним тоном сказав Павлущенко і гукнув у куток, де з’юрмились хлопці: — Ситник, заступай на пост!

Першокурсник Ситник, моторний, їжачком стрижений хлопчина, з надмірною серйозністю прийнявши від Лагутіна гвинтівку, шурхнув з нею у двері — на пост, а Колосовський при мовчанні присутніх підступив ближче до Спартакових списків:

— Коли ж там моя черга?

Спартак, по-начальницькому хмурячись і не знаючи, як це не пасує до його повних, по-дитячому рожевих щічок, довго шукає Богдана в списку і нарешті заявляє невдоволено:

— Тебе нема.

— Як нема?

— А так, що нема.

— Хто складав список?

— Відомо хто. Бюро. Я.

Колосовський міцно прикусив губу. Помовчав під уважними поглядами товаришів.

— Чому ж мене до списку не вніс?

Скрипнув стілець.

Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями над паперами.

— А ми не вносимо всіх підряд. Тут відібрано кого слід.

Ця репліка викликала обурення хлопців.

— А його, по-твоєму, не слід?

— Відмінник навчання! Ворошиловський стрілець! ѕ полетіло звідусіль. — Чого тобі ще треба?

— Допиши! — зіскочив з підвіконня Дробаха. — Скажи, що пропустив випадково! По темноті своїй! Але Спартак одразу його присадив:

— Ти он краще помаду зітри на щоці! Кому війна, а кому мать родна.

Тернувши кулаком по щоці, Дробаха, однак, не вгамовувався :

— Стріляєш гірше за нього, а душу вимотуєш… Такому товаришеві — і ти не довіряєш? Не можеш довірити йому годину відстояти на твоєму безглуздому посту?

Це, видно, дошкулило Спартака. Він підвівся за столом — натоптуватий, туго затягнутий поясом товстунець.

— Бачу, що про тебе теж слід було подумати, якщо ти називаєш наш пост безглуздим, — надуто блимнув він на Дробаху, і в голосі його з’явилися погрозливі нотки. — Відомо тобі, що таке пост? Відомо, що оголошено воєнне становище?

Дробаху це, однак, не спантеличило. Від підступив ближче до столу.

— Ну й що?

— А те, що нам потрібна зараз потроєна пильність!

— До кого?

— До всіх! До тебе! До мене! До всіх! Лагутін, наблизившись ззаду до Спартака, спокійно поклав йому руку на плече:

— Ти нам тут промов не виголошуй, товаришу Ціцерон, поясни по суті: чому в списку нема Колосовського? Хто дав тобі право зневажати, відстороняти в такий час його, нашого товариша, чесного, надійного…

— Ти мене не вчи, — Спартак сердито струснув із себе Славикову руку. — І ви тут оце не мітингуйте. Демократія кінчилась! Кого включати, кого ні — дозвольте мені знати!

Він знову сів за столом, насупившись ще більше, ніж досі.

— І все ж ти нічого не пояснив, — не відступав від столу Дробаха.

— А ти питай у нього пояснень! — не дивлячись на Богдана, крикнув Спартак. — Спитай, де його батько.

Богдан відчув, як жарка кров вогнем заливає йому обличчя. Батько. Нічим іншим не можна було болючіше вразити його зараз, як саме нагадуванням про батька. Ти син репресованого, син людини, яку названо ворогом народу, вихоплено, викреслено з цього життя, відправлено рубати тайгу. На курсі знають про це декотрі з хлопців, навіть затайливо співчувають тобі, і все ж зараз ти перед ними справді ніби в чомусь винуватий. Наче втаїв. Наче приховав. Не було вже слів для заперечень Спартакові, не залишалося нічого іншого, як мовчки вийти з комендантської. Обернувся й вийшов, уникаючи поглядів товаришів.

Підіймаючись в темряві по сходах, чув, як палає обличчя, як стукає в скроні кров.

Піднявшись до себе в кімнату на другий поверх, Богдан, не роздягаючись, упав на постіль, зарився головою в подушку. Недобре, мстиве почуття душило його, палив біль щойно завданої образи.

Цей Спартак, цей ультрапильний факультетський діяч, мабуть, і в гадці не має, якої глибокої кровоточивої рани в серці Богдановім торкнувся. Знов недовір’я — недовір’я, так грубо, так одверто виказане йому. Похваляється, що сам так вирішив, а може, що й не сам, може, хто старший йому це підказав? Адже ж, після того як Богдан зостався без батька, знайшлися були люди, що вимагали, навіть по-доброму радили Богданові, щоб він зрікся батька, не псував собі шлях у житті…

В кутку на своєму скрипучому ліжку заворушився Степура. Виявляється, він ще не спить. Зітхнув, обізвавсь до Богдана:

— Вечерятимеш? Там хліб, повидло в тумбочці.

Богдан не обізвавсь.

— Лежу оце й думаю, — загомонів згодом Степура, — що братам уже, мабуть, повістки вручають, уже сліз та голосіння в кожного повна хата…

Глухуватим басовитим голосом він став говорити про те, що Богдан уже чув від нього не раз, — про старших братів своїх Степур, один із яких тракторист, другий — комбайнер, третій — конюх, усі з жінками, з купами дітей! Ще говорить щось про батька, що теж під мобілізацію попадає, і про свою відстрочку, яка дає йому пільги, дає чомусь переваги над братами…