«Мабуть, тією дротиною, — думає Прокіп Гордійович, — течуть зараз добрі, веселі вісті».
Прокіп Гордійович давно назнав цей обніжок. Влітку, весною ходить по ньому до лікарні. Ніхто його за це не сварить — трава однак під осінь засихає на корню. Тут йому найлегше мислиться, тут він відпочиває душею.
Але сьогодні всьому широкому лану годі вихлюпати тривожний настрій з душі. Він ще не був у клініці, не, знає, що там, в лабораторії. Може, хлопці опробовували самі?
Небо чисте, тільки на самому крайнебі насурмилась темна хмарка. Такі хмарки віщують грози. Він любить грози. Він певен, їх любить кожен, хто любить ясне небо. В чеканні грози природа розкривається вся, до останньої стеблинки. Розкривається в запахах і кольорах, у всіх своїх таїнствах. Людина теж чекає грози в неспокої, їй боязно, їй і радісно. Чому? Може, тому, що людина сама часточка природи, чекає з нею, радіє невідомими тайниками життю й буянню. А може. Може, тому, що грози очищають душі. Він знає: ще будуть грози, буде сонце. І від того почуває себе дужим. Міцним.
Холод зупинився, зірвав житню стеблину. Відщипнувши з нижнього кінця, продув зелену трубочку, прикусив зубами. Стеблина м'яко хруснула, бризнула солодким соком. Він вдихнув у себе її запах, запах поля, весни, запах інших, далеких весен.
Ті весни лилися ось такою мелодією. Нехитрою й водночас манливою, як саме життя, як мрія про нього.
Але перший же звук завмер на його вустах. Холод підвів голову й побачив, що з другого боку обніжка назустріч йому наближалась постать. Знайома кожним ледве вловимим порухом.
Прокіп Гордійович вийняв з рота пищика, непомітно вкинув його в траву.
Білан ішов повільно, непевно, немов ступав не по обніжку, а по хисткій, вузькій кладці. Але дивився не під ноги, а прямо, на нього. Прокіп Гордійович відчув, як скалатну-ло серце, як затріпотіла, запульсувала жилка на скроні. Таке з ним було тільки в хвилини найбільшої тривоги. Холод здогадався — Білан ішов йому назустріч. Але що він хоче? Що йому ще треба? Холодові від нього — нічого. І він відступив, маючи намір пройти мимо.
Але його зупинили очі. Великі, сумні очі, в котрих горіло безмірне людське страждання.
— Прокопе, не втікай. — Голос Біланові тремтів, немов далеке марево на житах. — Я шукав тебе. Я знав. Я хочу тобі все. Все. Я винуватий перед тобою тяжко. Сам собі отруїв серце. А може, й не сам. Тоня. Все життя вона кохала тебе. Ну. Ні. Вірила. Я знав це. Я радів, коли сказали про твій полон. «Бач, який він».
— І пускав мене у свій дім?
— Я ненавидів і вірив. Я посміхався твоїм невдачам. Я й на виборах. Коли тебе на голову Хірургічного товариства. — записку написав. Я не був людиною. Навіть півлюдиною. Ступав по трясовині. І тебе хотів.
— Ну! — Холодів голос брязнув, немов ніж по каменю. — І що ж ти хочеш?.
— Я заблудив. А тепер прозрів. З лиха прозрів. Я прийшов проситись до тебе. В клініку. Помічником. Ординатором.
— У мене немає клініки.
— Я вже сказав. Написав. Прокопе, забудь. Не кидай. Я ще можу почати. Я ще стану людиною. Ти віриш, Прокопе?
Холод мовчав. Десь збоку, з яру вибурхнув вітер, погнав перед себе зеленаво-сині, завихрені на гребенях колосками хвилі. Вони докотилися до них, хлюпнули в груди раз, вдруге і загойдалися, зашуміли. Шепотіли про Щось молоде, давнє, лагідне. Вони ніби вклонялися їм.
Прокіп Гордінович нагнувся, зірвав дві стеблини. Одну взяв сам, другу простягнув Біланові.
— Пам'ятаєш? — запитав тихо.
Стеблина пахла недозрілим літом, грозою, далекою, нещербатою в правді юністю.
Білан прикусив зубами м'яке солодке стебло, відповів сумною посмішкою:
— Пам'ятаю.
Прокіп Гордійович ледве розчув ті слова. Він навіть не певен був, мовив їх Олександр, а чи то прошелестів вітер. Дивився Біланові в очі, напружені, повні неспокійної прозорості, де на самих денцях, в криничках-зіницях, спалахували і гасли, немов далекі зірниці, вогники, — дивився пильно, намагаючись відгадати те, одне-єдине: чи пам'ятає?.
Сторінка: 1<< | < | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑