Я не літературознавець і не фахівець з творчості Гоголя, а якщо ж насмілююсь виступати перед цими поважними зборами, то лише тому, що в мене, гадаю, є на це певне право — назву його правом земляка. Дозволю собі передати вам тут слово поваги й вітання від землі української, від Миргорода і Диканьки, від тих Великих Сорочинців, які хоча не такі вже й великі, як, можливо, зауважив би Рудий Панько, порівнявши їх із Диканькою, проте не такі й малі, коли зважити, що під їхнім небом, під їхньою блакитною банею, під музику дзвонів вінчалися майбутні мати й батько письменника, і що саме тут, у Великих Сорочинцях, з’явився потім у скромній церковній книзі запис про народження «младенца Николая».
Для росіян він став Николай Васильевич, для українців — Микола Васильович, римські друзі називали його сеньйор Нікколо, а для людськості він просто — Гоголь, великий чародій слова, прозорливець з даром проникати в найпотаємніші глибини людської душі. Погодьтеся: це щось все ж таки значить — бути його земляком, дихати тим повітрям, яким Гоголь дихав у свої найсвітліші роки, відчувати під собою саме ту землю, по якій він бігав колись малим і яку, без сумніву, згадував потім, теплу й рахманну, і в далеких мандрах, згадував, як материну ласку, як вищий дар буття. Мабуть-таки, землякові й справді легше уявити собі, як веселий і бистроокий хлопчик грався із своїми ровесниками на полтавських, вщерть напоєних сонцем луках, пустуючи, показував язика сільським молодицям, безтурботно сміявся, почувши влучний народний жарт, ще не відаючи тоді, скільки страждань і тягот ляже на його слабкі плечі, які муки терзатимуть упродовж років його тонку, нервову душу.
Земля України, це вона вигодувала, виховала Гоголя і то не лише фізично, а — що важливіше — духовно, з дитинства наділивши його красою своєї поезії, буянням пісенної творчості, епічною величавістю дум, фантастикою казок, переказами й легендами, барвистою образністю — всіма багатющими плодами народного духу. Відомо, як жагливо й пристрасно всотував, вбирав у себе вразливий хлопчик, а потім юнак, усе це багатство, як імпонував йому цей світ, де так природно єднались реальність народного життя і лет вільної фантазії, де все грає силою, родить красу і, ніби чарами, зваблює, кличе до себе художника. Тож не випадковість, що уже в ранні свої світанкові літа, навчаючись у Ніжинському ліцеї, Гоголь дбайливо збирав народні українські пісні й перекази, матеріали для майбутнього українсько-російського словника (на жаль не здійсненого), а пізніше мріяв написати велику працю з історії України,— від тих відважних намірів до нас дійшли тільки фрагменти («Взгляд на составление Малороссии»), розділ з історичного роману «Гетьман», уривки драми з української історії та інші записи, що засвідчують глибокий інтерес молодого Гоголя до цієї теми.
Гоголь не раз кидав свій проникливий погляд в глибини вітчизняної історії, і хіба ж не ясно, що без цих його зацікавлень, без пильних і схвильованих вглядань в образи реальних історичних постатей ми не мали б «Тараса Бульби». Був період, коли Гоголь відчув себе покликаним повністю віддатись науці, він вирішує їхати до Києва, щоб зайняти кафедру історії в Київському університеті,— ось там, як йому уявляється, з-під його пера вийде історія України, що буде частиною всесвітньої історії, величезної праці названої «Земля і люди». Грандіозні задуми, що їх вибудовує сама відвага юності, мо-гутньо нуртуючий дух творення!
Уже після смерті Гоголя був опублікований його ліричний етюд «1834», де відтворено натхненний настрій автора, бурю почуттів, що виповнювали його в той час, коли він збирався вирушити до Києва:
«Таинственный, неизъяснимый 1834! Где означу я тебя великими трудами? Среди ли этой кучки набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности,— этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным, прекрасным чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками, со своими как бы гармоническими обрывами…»
Навіть серед київських урвищ та круч, де інший спостеріг би лиш ерозію грунтів, цей закоханий мрійник у поетичнім екстазі вловлює щось гармонійне — така вже сила любові, таке чудодійництво генія.
І це ж тут він вигукне своє знамените:
«Я совершу!..»
В ньому перемагає художник, чию уяву заполонює сяючий, багатющий світ образів, і так постає той Гоголь, т. зв. ранній, де в нього ще все залите сонцем, де кожна картина цвіте радістю життя. Романтика «Ганца Кюхельгартена» виявилась псевдоромантикою, штучною, вимученою, звернення ж до народних джерел, до вражень дитинства і юності виповнило твори молодого письменника тим поетичним реалізмом, сміливим, веселим, зухвалим, якого доти не знала вітчизняна художня проза.
Не станемо, услід вульгарним соціологам, вишукувати в ранніх повістях Гоголя те, чого в них ще нема, що з’явиться пізніше в «Мертвих душах», де кожна сторінка бурхатиме чорним вогнем сатири, де постануть картини дикої потворності кріпацтва, поміщицького самодурства й виродження.