УКРЛІТ.ORG

Українська література Словник

Тексти: показувати повністю розбивати на сторінки по 10 тис. знаків

Гоголь і Україна

Олесь Терентійович Гончар


Сторінка: 1 | 2 | 3

1

Я не літературознавець і не фахівець з творчості Гоголя, а якщо ж насмілююсь виступати перед цими поважними зборами, то лише тому, що в мене, гадаю, є на це певне право — назву його правом земляка. Дозволю собі передати вам тут слово поваги й вітання від землі української, від Миргорода і Диканьки, від тих Великих Сорочинців, які хоча не такі вже й великі, як, можливо, зауважив би Рудий Панько, порівнявши їх із Диканькою, проте не такі й малі, коли зважити, що під їхнім небом, під їхньою блакитною банею, під музику дзвонів вінчалися майбутні мати й батько письменника, і що саме тут, у Великих Сорочинцях, з’явився потім у скромній церковній книзі запис про народження «младенца Николая».

Для росіян він став Николай Васильевич, для українців — Микола Васильович, римські друзі називали його сеньйор Нікколо, а для людськості він просто — Гоголь, великий чародій слова, прозорливець з даром проникати в найпотаємніші глибини людської душі. Погодьтеся: це щось все ж таки значить — бути його земляком, дихати тим повітрям, яким Гоголь дихав у свої найсвітліші роки, відчувати під собою саме ту землю, по якій він бігав колись малим і яку, без сумніву, згадував потім, теплу й рахманну, і в далеких мандрах, згадував, як материну ласку, як вищий дар буття. Мабуть-таки, землякові й справді легше уявити собі, як веселий і бистроокий хлопчик грався із своїми ровесниками на полтавських, вщерть напоєних сонцем луках, пустуючи, показував язика сільським молодицям, безтурботно сміявся, почувши влучний народний жарт, ще не відаючи тоді, скільки страждань і тягот ляже на його слабкі плечі, які муки терзатимуть упродовж років його тонку, нервову душу.

Земля України, це вона вигодувала, виховала Гоголя і то не лише фізично, а — що важливіше — духовно, з дитинства наділивши його красою своєї поезії, буянням пісенної творчості, епічною величавістю дум, фантастикою казок, переказами й легендами, барвистою образністю — всіма багатющими плодами народного духу. Відомо, як жагливо й пристрасно всотував, вбирав у себе вразливий хлопчик, а потім юнак, усе це багатство, як імпонував йому цей світ, де так природно єднались реальність народного життя і лет вільної фантазії, де все грає силою, родить красу і, ніби чарами, зваблює, кличе до себе художника. Тож не випадковість, що уже в ранні свої світанкові літа, навчаючись у Ніжинському ліцеї, Гоголь дбайливо збирав народні українські пісні й перекази, матеріали для майбутнього українсько-російського словника (на жаль не здійсненого), а пізніше мріяв написати велику працю з історії України,— від тих відважних намірів до нас дійшли тільки фрагменти («Взгляд на составление Малороссии»), розділ з історичного роману «Гетьман», уривки драми з української історії та інші записи, що засвідчують глибокий інтерес молодого Гоголя до цієї теми.

Гоголь не раз кидав свій проникливий погляд в глибини вітчизняної історії, і хіба ж не ясно, що без цих його зацікавлень, без пильних і схвильованих вглядань в образи реальних історичних постатей ми не мали б «Тараса Бульби». Був період, коли Гоголь відчув себе покликаним повністю віддатись науці, він вирішує їхати до Києва, щоб зайняти кафедру історії в Київському університеті,— ось там, як йому уявляється, з-під його пера вийде історія України, що буде частиною всесвітньої історії, величезної праці названої «Земля і люди». Грандіозні задуми, що їх вибудовує сама відвага юності, мо-гутньо нуртуючий дух творення!

Уже після смерті Гоголя був опублікований його ліричний етюд «1834», де відтворено натхненний настрій автора, бурю почуттів, що виповнювали його в той час, коли він збирався вирушити до Києва:

«Таинственный, неизъяснимый 1834! Где означу я тебя великими трудами? Среди ли этой кучки набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности,— этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным, прекрасным чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками, со своими как бы гармоническими обрывами…»

Навіть серед київських урвищ та круч, де інший спостеріг би лиш ерозію грунтів, цей закоханий мрійник у поетичнім екстазі вловлює щось гармонійне — така вже сила любові, таке чудодійництво генія.

І це ж тут він вигукне своє знамените:

«Я совершу!.»

В ньому перемагає художник, чию уяву заполонює сяючий, багатющий світ образів, і так постає той Гоголь, т. зв. ранній, де в нього ще все залите сонцем, де кожна картина цвіте радістю життя. Романтика «Ганца Кюхельгартена» виявилась псевдоромантикою, штучною, вимученою, звернення ж до народних джерел, до вражень дитинства і юності виповнило твори молодого письменника тим поетичним реалізмом, сміливим, веселим, зухвалим, якого доти не знала вітчизняна художня проза.

Не станемо, услід вульгарним соціологам, вишукувати в ранніх повістях Гоголя те, чого в них ще нема, що з’явиться пізніше в «Мертвих душах», де кожна сторінка бурхатиме чорним вогнем сатири, де постануть картини дикої потворності кріпацтва, поміщицького самодурства й виродження.

Не лише кріпосницька система, як така, а весь світ насильства, зла й несправедливості викличе осуд письменника і його незникаючу тугу за тими «гармоническими грезами», якими душа його впивалась на ранніх зорях творчості. Гоголь-викривач іще прийде. Світ, спотворений здирством, хабарництвом, «кипящей меркантильностью» ще відчує на собі удари вбивчого сміху, спопеляючий гнів і презирство художника.

В повістях українського циклу не це на вістрі пера письменника, тут перед нами найчастіш виступає ще поет радості, веселий гуманіст, звеличник людини. Герої цих сонячних повістей ще не знівечені рабством, натури прості й добродушні, вони пашіють фізичним і духовним здоров’ям, а якщо декотрі з них і вступають у боротьбу, то здебільшого з нечистою силою, врешті-решт дотепно перемагаючи її на очах усміхненого читача.

Народне життя приваблювало письменника своєю істинністю, відсутністю фальші, моральною чистотою. Щедрі барви, лагідна полтавська природа, багатоголосся Диканьки та Миргорода вражали його поетичну уяву.

З юнацьких літ перед майбутнім автором «Тараса Бульби» виникав образ талановитого й волелюбного народу, чуття духовної спорідненості з яким, чуття невикоріниме, Гоголь проніс до кінця своїх днів.

Існує погляд, нібито уявлення Гоголя про Україну було поверховим, приблизним. З цим важко погодитись. Будучи великим російським письменником, Гоголь у найплідніші свої творчі роки зберігав духовний контакт з тим життєвим середовищем, яке оточувало його в дитинстві й ранньому юнацтві. Багато про що, наприклад, говорять нам гоголівські зошити українських пісень, вони засвідчують, зокрема, те, що письменник прекрасно знав живу мову народу (зберігся лист Гоголя до Богдана Залеського, написаний українською мовою 1837 року в Парижі), не раз він власною рукою переписував десятки народних пісень, очевидно, готуючи їх до друку 2.

Ще в роки навчання в Ніжині, у гімназії вищих наук князя Безбородька, Гоголь виявляв прагнення глибше пізнати те, що потім навіє йому образи його перших повістей. Певна річ, якісь факти — часом важливі — випадали з уваги молодої людини, змушеної рано лишити батьківське гніздо, інколи він плутався у відтворенні якихось побутових дріб’язків, припускався неточностей в описі старосвітських звичаїв,— але ж яким блискучим знавцем народної психології, народного мислення і почуттів постає Гоголь, скажімо, в статті «О малороссийских песнях», що увійшла до збірки «Арабески» (1835). Зроблений Гоголем аналіз українських пісень і сьогодні вражає тонкістю спостережень, справді натхненною проникливістю, тією глибиною осягнення, яка, мабуть, дається лише любов’ю.

«Историк,— пише Гоголь,— не должен искать в них (у піснях.— О. Г.) показания дня и числа битвы или точного объяснения места, верной реляции; в этом отношении немногие песни помогут ему. Но когда он захочет узнать верный быт, стихии характера, все изгибы и оттенки чувств, волнений, страданий, веселий изображаемого народа, когда захочет выпытать дух минувшего века, общий характер всего целого и порознь каждого частного, тогда он будет удовлетворен вполне; история народа разоблачится перед ним в ясном величии».

Ясна велич — таке знаходить він визначення, прагнучи збагнути дух минувшини, вдивляючись у героїчні події народної історії, на арені якої колись дзвенів шаблею і його напівлегендарний предок Остап Гоголь…

А хіба не майбутні картини «Тараса Бульби» вже зоріють у тому дивовижно влучному синтезі-узагальненні пісенного циклу, який дає Гоголь у названій вище статті: «…везде в них дышит эта широкая воля казацкой жизни. Везде видна та сила, радость, могущество, с какою казак бросает тишину и беспечность жизни домовитой, чтобы вдаться во всю поэзию битв, опасностей и раз-гульного пиршества с товарищами. Ни чернобровая подруга, пылающая свежестью, с карими очами, с ослепительным блеском зубов, вся преданная любви, удерживающая за стремя коня его, ни престарелая мать, разливающаяся, как ручей, слезами, которой всем существованием завладело одно материнское чувство,— ничто не в силах удержать его. Упрямый, непреклонный, он спешит в степи, в вольницу товарищей».

Ось вони, витоки гоголівського епосу.

Тарас Бульба, по Гоголю, це один з тих характерів, що могли виникнути якраз на землях, спустошених монгольськими хижаками, «когда, лишившись дома и кровли, стал здесь отважен человек».

Відомо, що батько Гоголя Василь Гоголь-Яновський був також письменником — письменником українським, хоча й не таким удатним на літературному терені, як його геніальний син. І все ж комедії Гоголя-батька, що всотали традиції українського середньовічного, так званого «вертепного» театру, були досить помітні для свого часу, вони з успіхом ставились у театрі Трощинського, привертаючи увагу грунтовним знанням українського побуту і народних характерів. Літературний досвід Гоголя-батька не минув для сина безслідно, так само як і відомі йому інші явища тодішньої української культури. Дослідники вірно вказують, що епіграфи до «Сорочинського ярмарку» і деякі його деталі виявляють, скажімо, знайомство з творами Гулака-Артемовського й «Енеїди» Котляревського. Помічено, що запорожця в «Загубленій грамоті» Гоголь одягає в традиційний вертепний костюм і що смішний чорт, лиха баба, пройда-циган, селянин-простак і дяк з пишномудрими словесами — все це фігури українського лялькового театру. Природу комічного у раннього Гоголя не зрозуміти повністю без цих традиційних устояних образів.

Та ще частіше зустрічаємо в нього образи, вихоплені безпосередньо з життя. Коли читаєш зворушливо-ідилічну історію подружнього життя Афанасія Івановича та Пульхерії Іванівни, щораз напрошується думка: видно-таки й справді прообразами їх були дід і бабуня письменника — Афанасій Іванович і Тетяна Семенівна Гоголь-Яновські, як це припускають декотрі дослідники… Бо все тут повите таким щирим теплом, якимось родинним гумором, зігріте люблячою і сумовитою усмішкою.

Сторінка: 1 | 2 | 3

Твір: попереднійнаступний

Вгору


Про бібліотеку  Авторські права  Транслітерація  Донори  Контакти

Проект: Руслан Фірсов  Хостінг: newsite.com.ua
Аренда экскаватора в Киеве - asta-s.com.ua/arenda_ekskavatora_pogruzchika.html от АстаС.


Яндекс.Метрика