І я почув, як дише в горлі осінь
Тим вересневим сонцем самоти,
Яке я тоскно відчуваю досі,
Як, може, в серці відчуваєш ти.
І я почув, як осінь в сурми свище,
А я не встиг збудити землю цю,
Лиш розкутурхав чорне попелище,
Де грали океани чебрецю.
Хіба проблемам, зібраним на хуторі,
Твердіти й досі, провінційно скніть?!
"Надірвешся,- казали мені мудрі,-
Це справа не років, хіба століть."
Та вже тисячоліття нами котять.
Та вічність чорна б'є без каяття.
Що ж нами вродить? Нами й заскородять!
Нема народу - то пощо життя?.
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑