Я в ньому виростав, і не забуть
Вогнів з веранди ніжну каламуть.
В годину смутку ними марив я, —
В них молодість всміхалася моя.
Покинуть край примусив супостат,
Та знову я вертаюся до хат.
Доносить вітер із усіх сторін,
Як б’є по вмерлим надвечірній дзвін.
Я побиваюсь пташкою, журюсь:
Кого зустріну вдома, як вернусь?
Можливо, мати вибилась із сил,
Спочила край запущених могил.
Над нею не підвів ніхто хреста,
Хто сиротину словом привіта? —
Біліє рідний дім у далині,
Не заблищать задумливі вогні.
Німіє в білих китицях весна,
Зненацька світло вдарило з вікна.
О, не забути тих мені хвилин! —
Чи не твою я бачу, нене, тінь?
Сипнув суцвіттям птах із верховіть,
Вітаючи додому мій прихід.
1942.
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑