Вечірній смерк окутує кімнати
Настирливим роєм гризких комах.
Голосять спомини довкола хати.
У душу кане втома й дивний жах…
В тремтючому, розвійному просторі
Зринає ряд скривавлених облич.
Очей тривожні блиски, душі хорі…
Гуде проклін, і глухо свище бич.
А над усім симфонія природи.
…Померло сонце, важкокрила ніч
Розсадовилась, топче всі народи
І злобно гонить сон із людських віч.
Далеко, десь у чорній, дикій глуші,
На дні самім, захлипується жаль…
Це плачуть скорбні, впавші в боях душі,
Та плач той глушить бич і синя сталь…
1917.
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑