Може, від цієї нісенітниці, а можливо, й через те, що Сергій на щось зважився, але настрій у нього помітно покращав. Трохи провітрився й Левонтій Горбатюк. Коли на якомусь перехресті їхні шляхи мали розійтись, він витяг з бічної кишені візитну картку й подав Сергієві.
— На, братку. Ось тут і адрес, і телефон. Приходь завтра… ну, о дванадцятій. Покажу тебе шефові, побалакаємо. Та й авансу той… Бач, пообтирався. Колінця світяться. Сорочок понакуповуєш собі, щоб усе той… шиком. Пора в люди той…
Сергій раптом запитав:
— У тебе гроші є?
— Гроші? Атож…
Горбатюк поліз по гаманець.
— Скільки тобі? Оцих до завтра той?. — простяг кілька папірців.
Сергій не взяв.
— Мені багато треба.
— Опівночі? — здивувався Левонтій.
— Можна й завтра, післязавтра…
— Кажу ж тобі: приходь у к-контору, й той… Дамо тобі аванс.
— Ні, мені не таких. Ти кажеш, я тобі друг…
— Ну, к-кажу, — п’яними очицями втупився в нього Левонтій.
— Позич мені, а я колись віддам, як живий буду.
— Н-нащо тобі?
Сергій знову замовк. Валували сирени автомобілів. З автобуса висипала ціла зграя підлітків з гітарами, й у повітрі забриніло млосне танго.
Сергій зітхнув, важко й з присвистом.
— Добре… Коли кажеш, що ти мені друг… я скажу…
Горбатюк нашорошив вуха.
— …Мені треба на квиток… додому.
— Куди «д-додому»?
— На Вкраїну, В Радянський Союз, — твердо вимовив Сергій.
Добру хвилину Левонтій не міг збагнути почутого. Для цього він був занадто п’яний. Нарешті на всю вулицю зареготав — аж люди заоберталися.
— Ти що, з груші гепнувся? Ха-ха-ха-ха!. Вмру!. Ой!. Ой… Скажи, тебе з-за вугла сьогодні мішком ніхто не той?.
Довго ще реготав він, не в змозі заспокоїтись. Що цей вилупок собі думає? Може, вважає, що там, у Совіцькому Союзі, його стрінуть із хлібом-сіллю? Його, Сергія Ряжанку, який колись дременув звідти?
— Перестань дурня клеїти, Левку!
У Сергієвому голосі забриніло щось таке, від чого Левко мимоволі прикусив язик. Ану, що він казатиме?
Сергій говорив повільно, хрипко:
— Я не став «красним», як ти хочеш сказати. Я ніколи не буду комуністом. У мене для цього багато причин. Сам добре знаєш. Можеш не боятись, Левку… Маю свою голову на в’язах… Я вже думав, багато думав, а бачу: далі так не можу. Немає мені чим дихати тут. Он ти казав сьогодні: верби, осокори, Дніпро.,.
Сергій на мить замовк, не знаючи, що казати далі. Вулиця, щойно така багатолюдна й гомінка, нараз неначе вимерла. Тільки коли-не-коли на шаленій швидкості пролітав лімузин або повільно звертало в темну бічну вуличку двійко закоханих. Одна за одною гасли реклами, поступаючись місцем променистим смарагдовим зорям. Столиця повільно засинала, зморена задушною тропічною ніччю.
— У кожного свої верби та осокори…
У горлі в Сергія раптом щось застрягло — м’яке й тепле, він крикнув, щоб пересклити його:
— Не можу я далі! Що б зі мною не зробили там — не можу більше! Здурію скоро… Живуть же якось люди й там. Не всі повтікали в Америку, як ми з тобою… Я одважився. Будь що буде. Хай карають… Краще в Сибіру, ніж тут Я через те й приїхав оце до тебе… Бо нема більше до кого.
Левонтій мовчки витяг сигарети, мовчки припалили від одного сірника. В темряві яскраво спалахували дві червоні цяточки.
— Добре, — першим порушив мовчанку Горбатюк. — Я зроблю для тебе все, що в моїх силах. Я тебе той… поняв.
Сергій стояв, не знаючи, як висловити свою вдячність. Тільки підійшов і без слів тицьнувся Левонтієві в плече лобом.
Уже в готелі, засинаючи, він знайшов ті слова, яких бракувало тоді, на вулиці, й проказав їх уголос:
— Справжній друг ти, Левку… Живий буду — віддячу.
Того дня Сергій прокинувся рано — збудило сонце. Звечора забув прикрити штору, а воно заглянуло в шибку й — драстуйте вам!
Сергій примружився й відповів усмішкою:
— Здоровенькі були!
Сергій розчинив обидві стулки вікна. Вулиця, яку досі ледь було чути, загомоніла, мов розворушений вулик. Лунали автосирени, дзеленчали трамваї, метушились люди. Продавці напинали над вітринами тенти, намагаючись якнайдовше зберегти дефіцитну прохолоду. Перекупки носили на головах кошики, навспівки вигукуючи назви численних ласощів:
— Картопля… солодка картопля…
— Банани… банани…
— Кокосові горіхи…
— Пряники… пряники…
— Мигдаль смажений… печені каштани…
— Вода… холодна вода… щойно з колодязя…
А з крамнички навпроти линули пристрасні згуки танго:
«По-ці-лу.у.уЙ…»
Сергій одягся, витяг з потертої валізи рушника й подався в коридор шукати, де б умитись. Туалетної не було й сліду. Насилу в індіянина-швейцара допитався.
— Прошу сеньйора: он там у дворі діжка… Зливайте собі…
— Хіба водогін зіпсувався?
— Який водогін? Немає в нас водогону, сеньйоре. То в центрі й вода у кранах, і каналізація. А в нас, хвала діві Марії, хоч електрика є. Он там, — старий показував у бік гір, — там і того бог не дав. Моя баба з балки воду в глечику на голові носить… Ох-ох, сеньйоре, вже спека починається. А що то вдень буде…
Поснідавши півдюжиною бананів, куплених у перекупки, Сергій помалу поплентався до центру. Десь поблизу годинник пробив вісім. До дванадцятої ще цілих чотири… Дванадцята! Від цієї години його життя піде іншим курсом. Нова ера в біографії Сергія Ряжанки, Левко дає гроші, він іде в радянське посольство й… Од такої думки аж морозом поза спиною продерло. Ух!. Але візьми себе в руки, Сергію! Не радій завчасно. До зустрічі з Левком ще рівно чотири години. Левко… Єдиний Сергіїв друг у цілому світі. Як швидко він зрозумів його… Ще чотири години і…
Сходив у берег. Океан був молочно-блакитний.
— Десь там… — промовив уголос, втупившись у видноколо, й злякано озирнувся Сергій: чи не почув хто, як він сам із собою розмовляє. Але поблизу — нікого.
Ген ліворуч, на довгому пляжі, чорніли засмаглі тіла. У цей час купаються обранці: вода з ночі приємно прохолодна, сонце не таке скажене, ультрафіолетові промені… Під обід золотава смуга піску пустіє, а потім, «у другу зміну», сюди приходять ті, хто вранці поспішає на заробітки. А ще пізніше, вже по заході сонця, коли небесний сівач рясно посіє на небі зорі, пляж дає притулок волоцюгам: тим, що не мають власного даху над головою… І він, Сергій Ряжанка, не раз грівся в теплому піску, поневіряючись по містах Південної Америки… Було й таке. А тепер…
Очі його немов припнуло до обрію. Що чекає за цією магічною лінією сіромаху-емігранта, безпритульного заблуку? Можливо, щось лихе? Може, потім тричі пошкодує за цей легковажний крок?
Але думати про лихе не хотілось. Змучену душу тягло туди, за небокрай. Дніпро… Дитячі спогади малювали його мало не таким, як ось цей океан: широким і манливим. Хіба він пам’ятає? Ні, таки трошки… Біля крутого берега довгий чорний човен. Над човном дід Никін. Щось струже, певно, весло, і раз по раз зиркає на Сергійка. Такі лагідні очі в діда. Потім з Дніпра виходить дівчинка. Вона кульгає й плаче. Сергій упізнає її. Це сусідська Оксанка. Чого плаче? Впала у воду й замочила спідничку. На лівій нозі — з пальця кров. Урізалася об черепашку? Та це байдуже, а спідничка — мати лаятимуться…
— Не плач!
— Ви до мене, сеньйоре?. Чи не допомогли б піднятися на східці? Я звихнула ногу…
Сергій схаменувся. Перед ним таки стояла дівчина — справжня красуня, й усміхалась. Очі блакитні, ясні, мов океан, тонкі брівки ворушилися змійками, а на голові грала золотом проти сонця корона з пухнастої коси. На ледь засмаглому личку застигла вичікувальна усмішка.
— Так, сеньйорито! Я зараз…
Ряжанка підбіг до дівчини, обережно схопив її під руку. Вона зробила кілька кроків і стала.
— Ой, болить… Я, мабуть, посиджу трохи на східцях… якщо сеньйор не дуже гребує моєю компанією…
— Що ви, що ви, сеньйорито… — пробурмотів Сергій, не спроможний здолати враження від того видіння, що фантастично перетворилось на дійсність. Господи, до чого ж вона схожа на Оксанку!. Тільки та ще була дитина, а ця…
Він упіймав себе на тому, що уважно розглядає її правильний профіль і стрункі обриси засмаглого тіла. Сором гарячою хвилею залляв йому обличчя.
— Сеньйор випадково не поет?
Сергій ще дужче зашарівся.
— Чого вам так здалося? — не зовсім увічливо буркнув Ряжанка.
— Ну, не божевільний же?
— От тобі й маєш, — розгубився й заблимав очима Сергій. — 3 чого це ви, сеньйорито?.
— З того, що п’ять хвилин тому сеньйор розмовляв сам із собою. А так роблять лише поети та божевільні! — Дзвіночком залилась дівчина. — Ну, сеньйоре, не ображайтесь на мене, я пожартувала. Я навмисне не згадала закоханих. А ви, очевидно, і є закоханий. Вгадала? — Й дзвіночок знову затріпотів, грайливо, безтурботно.
Ряжанка переступав з ноги на ногу, не знаючи, що відповісти. Почував себе незручно з цією красунею в дорогому купальнику. А вона помічала це й продовжувала грати.
— Якщо сеньйор не гребує мною, я дозволяю йому сісти поряд.
Сергій підкорився, обережно примостившись на кам’яній сходинці. Потім йому здалося, що сидить непристойно близько під цього напівреального створіння, й непомітно відсунувся, поклавши руки на коліна. І раптом із жахом помітив, які вони великі й зашкарублі, з куцими, не геть-то чистими нігтями — й мерщій сховав їх за спину.
…Схаменувся лише тоді, коли крізь гуркіт трамваїв та гомін вулиці долинули удари годинника. Дванадцять! Спізнився…
Він нашвидку вибачився перед дівчиною, що не може провести її до таксі, й чимдуж дременув угору. Довго шукав телефону, а коли нарешті знайшов будку, той самий далекий годинник сповістив, що минуло ще півгодини.
— Алло! Мені потрібен Горбатюк!
З трубки пролунав мелодійний жіночий голос:
— Сеньйора Леона немає. В нас сієста зараз.
— А, ч-чорт! — Сергій вилаявся вголос.
Але нічого не вдієш. Сам винен. Залицяльник!.
Сієста — обідня перерва, й триває вона у тропіках кілька годин, аж поки сонце не нахилиться до вечірнього пруга й не стане трохи прохолодніше.
Ряжанка навмання подався вздовж розкішних вітрин. Майже біля центральної площі його увагу привернула вивісочка: «Даю довідки про все, що вас цікавить у нашому місті». Сергій витяг з кишені зібганий банкнот і просунув у вийняту шибочку.
— Прошу вас, мені потрібна адреса…
— До ваших послуг, сеньйоре. Моя фірма забезпечує клієнтів будь-якою довідкою!
Й рука з напівмороку взяла банкнот.
— Яку б ви адресу хотіли мати?
— Рад… радянського посольства! — випалив Сергій. Рука за вікном на мить застигла, але банкнот стисла ще конвульсивніше.
— На жаль, не можу вам дати… здачі.
— Не треба здачі! — зозла крикнув Сергій людині-невидимці.
Посольство виявилося зовсім поряд. Сергій кілька разів пройшов повз кам’яну огорожу, за якою блищали пришторені вікна. Двічі за шторою хтось промайнув, але знадвору не видно було навіть хто то: чоловік чи жінка.
Ряжанка перейшов на той бік вулиці лише тоді, коли вартовий поліціянт звернув на нього увагу.
Хто то, цікаво, був за ширмою? І як він зустріне сьогодні його, Сергія? Чи знайдеться в нього добре слово для бідолахи емігранта, чи, може, покличе отого вартового, щоб витурив за браму? Взяти б і зайти оце… Тільки ні, треба вже почекати. Ось Левко позичить грошей, обіцяв же вчора ввечері, тоді й…
Десь близько третьої Сергій знову подзвонив.
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | > | >>46
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑