— То що вречеш, Вишато?
— А ти речеш про кого? — засовався Борислав, бо й сам ще не второпав, куди гне Богдан. — Про кого мовиш, Гатиле?
Богдан загріб з корця меду й вихилив одним духом, тоді викрутив ніжку журавля й почав заїдати.
— Збирайтеся в дальню путь, — сказав він, зиркнувши на того й на того. — Мав єси хрестатих наліжниць, Вишато?
— Я єсмь мав, — одповів за друга велій болярин. —
Роба в мене жиє, готка.
— — А ти? — напосідався князь.
Вишата почервонів і закрутив головою, нахилившись над столом.
— Тепер мати-ймеш. Се речу тобі я. Гатило! Зумів єси?
Старий конюший і досі пік раків.
— Увидиш, чи не подряпав білі перса їй отой… хресті А ми з Бориславом спитаємо. Він мав наліжницею робу, ти ж мати-ймеш княжну хрещату!
Більше князь нічого не казав. А вранці наступного дня три комонники вийшли з Полудневих воріт городу Києвого й стали на грузький Соляний гостинець.
Ішли поволі, бо коні сковзалися в багнюці, зострожували їх тільки там, де в затінку ще не потанув сніг. Усі були вдягнені в теплі овечі гуні, підперезані широкими поясами, при мечах але без щитів. Борислав і Вишата мали в тулах луки й стріли, Богдан же припасував до сідла коване міддю та залізом гатило. Майже всю дорогу мовчали. Вечір опосів їх неподалік стольного городу Витичева, та князь не спинився на ночівлю — звернув через три-чотири гоні в холодний чорний ліс. У лісі було моторошно, з виярків на них чатували біси й лісовики, та незабаром розпалили багаття й опинилися в повній безпеці.
Наступного вечора дісталися Родня й теж заночували в лісі, тільки раннього ранку, невхильно стежачи за Соляним шляхом, переправилися плотом через Дніпро. Річка вже скресла, й подорожні дякували за те всемогутній Дані, бо про переправу Богдан якось і не подумав.
— То є добрий знак, — ожвавився князь. — Кумири блюдять нас і держать по нас руку.
— Таж куди ми йдемо? — вже чи не вдесяте за сі два дні спитав велій болярин, спитав без особливого сподівання на відповідь, однак Богдан сказав:
— У Луги.
— В Луги? Годоєві в гості?
— Годоєві. Нехай явить нам ще одне диво. Тоді не ввірували смо кумирам його.
Борислава се страшенно звеселило, й, коли переїхали через широко розлитий Дніпро, він почав квапити:
— Острож, Гатиле, бо маємо спізнитися! Руки сверблять!
— Попочухаєш руки, путь не близька.
— Відаю, княже, та…
Вони йшли великою Сіврською землею, яка, здавалося, не має ні кінця ні краю, четверту після Родня ніч переночували в невеликому городці Олтаві, добрали там коням вівса й подалися далі. Скрізь на шляху траплялися великі й малі села та городи, й люди в них розмовляли так, як у сусідній Нежині.
— Сіври! — зневажливо відгукувався Борислав. — І речуть не по-руськи, й носяться не так. Сіверь!
Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсім неважка й що він прихильно ставиться до сієї князевої вигадки.
Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка річка, й Богдан мовив:
— Лугань. Так нарекли її косарі. — Й повторив: — Лугань.
— Аж куди забралися! — вигукнув Борислав. — Де Старий Луг у Венедах — а де ся їхня Лугань! Лужани — як іудеї — по всій землі розсипані. В Старому Лузі є ще їхній рід? — поспитав він князя.
— Речуть, є, — непевно відмовив Богдан. — Речуть, готи їх там примучують до віри своєї.
Ся думка мов розбудила його, й він заквапився шукати ночівлю. Стали в березі між густими заростями верболозу й швиденько скидали хмизку на багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсібіч, куди сягало око, хвилювався плескатими пагорбами степ, і тільки де-не-де чорніли смужки лісу, рожево зблискували проти скісних променів сонця невеликі весняні озерця. За сі десять день весна вже набралася сили, й у лузі росла молоденька травиця. Хоч вона була солона й недобра, коні жадібно хапали її, скучивши за довгу зиму.
Абияк повечерявши в’яленим м’ясом і запивши водою з Лугані, вони полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остільки днів зряду не полишати сідел, та ще після зимової сплячки в теремі.
Знайшовши якусь дорогу, що вела невідомо куди, вони поволі рушили. Й незабаром, назустріч їм трапився комонний косак. Він кудись поспішав і скоромовкою пояснив зустрічним, де паланка князя Годоя. Розмовляв по-лужанському, й .троє русинів ледве зрозуміли його:
— До тего лясу, далей за гуром, за гуром — і юж сте в паланце.
— Натягніть клобуки на вуха, — сказав Богдан супутникам. Ваші-бо голови під макотер стрижені, а тут усі ходять із косами.
Й виставив свого чуба мало не на лоб. Так вони дісталися гори за лісом, а попід горою було повно народу.
— Масниця?! — плеснув себе по чолі Борислав. — Проїздили смо масницю. Заради тебе! — вдавано насварився він Вишаті, й той у відповідь розтяг вуста.
Збіговисько й справді святкувало масницю. Всі були гарно вбрані, веселі й п’яні, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.
— Мислив єсмь, що на Лугах самі лугарі-косаки! — гукнув до товаришів цибатий болярин.
А Богдан пояснив:
— У паланках жиють і люди. Ті, що прийшли у нашу землю з країв західніх. А косарі обітники — жін не відають, лише полчаться й раті ведуть.
— Мовиш мені, княже, як отрокові. Й сам те відаю, — образився Борислав, але розмови розмовами, та треба було щось і робити. Й першому Бориславові-таки спало на думку: — Масницю ж хрестаті не блюдуть?
— Мабути, ні, — без упевненості відповів Богдан. — Що ради питаєш?
— А то, що наша голубка сидить зараз у хоромі. Ви гуляйте попід лісом, а я піду й увиджу, як там є…
Богдан пристав до думки. Треба було й справді наперед розвідати й вже тоді гадати, як умикнути Вишаті красну Діву.
Вони зі старим конюшим пірнули в ще голий ліс, а Борислав подався поза весільниками до паланки, яка видніла неподалік. Та минув обід і полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лісі стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришеві:
— Ходім і ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кістками десь ліг невісту тобі здобуваючи.
Вишата схопився з місця. Та зачувся квапливий кінський тупіт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столі тюкав, тоді дужчий і дужчий, і нарешті біля самого взлісся коротко свиснуло.
— Борислав! — угадав князь і відгукнувся тим самим знаком.
Комонник ускочив до лісу й напинив коня біля них.
— Де був єси стільки?
— Добував єсмь невісту сьому лежневі! — весело відповів болярин. — Сідлайте!
— Ми смо готові.
— Тоді біжім. Ось вона, голубонька, в мене. Через сідло й справді перевисало щось темне й довге.
Богдан підійшов і торкнувся рукою. В теплій Бориславовій гуні вгадувалось людське тіло.
— На, забирай! — озвався Борислав до Вишати. — Аби-с не рік на мене чогось лихого за свою княжну.
Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дівчину, всадовив її поперед себе, й утікачі поквапилися через лісок у напрямку до річки.
— Як же-с умикнув її? — спитав Богдан.
Але Борислав лише відмахнувся:
— Нехай завтра повідаю. Втікаймо.
Вийшовши до берега Лугані, вони понад водою пустили коні вскач, тоді стали на дорогу, що привела їх сюди, й бігли чи не до других півнів.
— Видиш, княже, — сказав болярин, коли зупинялися перепочити. — Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!
Князь усміхнувся в темряві й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й відчуває Вишата. Коні стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сірого жеребця. Товариші подалися вслід.
Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кілька разів крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив із сідла, другому посадив коня на круп, а решта — троє — відмовилася битись і повернула назад.
— Щось не вельми вони охочі до меча, — завважив Борислав. — А князя серед них не було.
— Темно, — тільки й сказав Богдан, і вони погнали далі.
Велій київський болярин аж наступного вечора біля багаття розповів товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дівицю.
— Зирю, виходить з теремка якась, — казав він. — Я їй речу: «Тут сидить князь Годой?» А вона рече: «Ту». Й іде собі далі з коромислом і відрами. Речу: «А що чинить князь Годой?» А вона: «Спить!» Я речу: «А де його сестриця-дівиця?» А вона: «Нема в хроме!» — «А де ж?» — «Барзо старий бундеш!» І йде собі, а я за нею. Дійшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: «Давай відра, хочу помогти тобі!» А вона як замахає на мене руками: «Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!» — «Так ти, — речу, — єси сестра йому?» Вона рече: «Сестра єсмь». Отеє й є все.
Богдан обернувся до полонянки. Вона сиділа в Бориславовій гуні й нишкла, слухаючи розповідь про своє лихо, та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, які розмовляли по-русинському.
— Як тебе гукають? — поспитав Богдан, але дівчина тільки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очі.
— Я втечу, — раптом промовила вона чистісінькою русинською мовою. — Куди не продасте, а я втечу.
Кияни зареготали, навіть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.
— А ми тебе не продавати-ймемо. Заміж підеш?
— Замунж? — перепитала вже по-своєму княжна. — За тебе?
— Ні, за нього, — кивнув Богдан у бік Вишати.
— За тебе-м пішла б.
— Я маю жону.
— Одну? — здивувалася полонянка.
— Одну.
— А я-м думала, що ти єси або князь, або хоч болярин.
Такої балакучості кияни від неї не ждали, й Борислав поцікавився:
— Як же тебе гукають?
— Радмилою. А ти скільки жін маєш?
— І я одну. Пощо прохаєш? Пішла б єси за мною?
— Нє.
— А за ким?
— За ним, — показала Радмила на Богдана.
Богдан реготнув:
— Ти ж сестра єси Годоєві?
— Сестра.
— То ви ж, хрестаті, хіба женитеся по кілька за один між?
— А я не есмь хрестата.
— Не єси?
Ся думка вразила Богдана, й він якийсь час мовчки длубався гілочкою в жару, де смажилась в’яленина, тоді сказав, не дивлячись на княжну:
— Однаково підеш за ним. Так і буде. Борислав заходився витанцьовувати навколо вогнища, й його довжелезна постава кидала на дерева химерну тінь. Вишата сидів і не всміхався, потайки зиркаючи в бік своєї нареченої. Богдан повитягав смаженину й розіклав на чистому пеньку. Троє коней, повстромлявши голови в шаньки, хрупали овес. Радмила звелася, підійшла до Вишати й торкнула його:
— Ти що єси, німий? Або степовик?
Вишата широко всміхнувся й уперше, мабуть, за сі півтора тижня промовив слово:
— Ні-і…
Вона пильно придивилася до нього й узяла з пенька зарум’янений різанець в’яленини…
Й ще тиждень їхали вони назад, поки дісталися Дніпра, й хоч дорога за сей час просохла й довкруж зеленіла молода трава, та коні добре потомилися й схудли, погано годовані й погано поєні, коли біля Родня Богдан вирішив переднювати, всі пораділи. Тут була вже полянська земля, Русь, і вони розташувалися при самій дорозі, не криючись. Повз них їхали валки гречинських возів — одні на полуніч, везучи з Ольбії сіль, і заморські овочі, й узороччя, й паволоки, інші на полудень, вантажені дорогою скорою, медом, воском, льоном та коноплями. На одному ж возі були мечі, й Богдана се зацікавило:
— Звідкуду везете?
— З Волині, — відповів гречник. — Мечі — як вогонь. З городця Харалуги.
Богдан узяв один, махнув — аж задзвеніло, тоді з усього розгону рубонув товсту дубову гілку на взбіччі, й гілка слухняно лягла під ноги.
Сторінка: 1<< | < | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | > | >>79
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑