Ми не випадково пов’язали всі ці слова в один ланцюг — і козак, і косак, і гусар, і улан, і алан, і волиняни, бо щось подібне знаходимо й у Західному Римі: чи то була стародавня традиція, привнесена в Рим і в античну Італію тими, хто асимілював етрусків, чи згодом слов’яни перейняли від римлян цей звичай. Але в римському війську теж був кінний стан (сословие) — так званий «ordo equestur», куди теж вступали з урочистим «обручанням», як і в козаки.

Й хоча в Амміана аланами називаються всі племена й народи, які живуть на схід від Дністра, однак аланами називав Амміан і неврів, і будинів, і гелонів, і козарів, а це щось та означає. Тож нічого дивного в тому нема, що в IV столітті аланів знаходимо в Західній Європі. Фрагментарність цього дослідження не дозволяє приділити повнішої уваги таким землям, як Галлія або Іспанія. А тут же безліч топонімів, які свідчать про довге перебування в цих краях слов’ян і, на нашу думку, історикам варто звернутися на крайній захід континенту.

Таціт, описуючи землі по цей бік Ельби, каже, що сітони — такі самі, як і лужичі (лугії), лише управляють ними жінки. Ця давня історія, яка почалася ще з Геродота, мусила йти від помилки Геродотових переписувачів і продовжувачів або навіть і самого оригіналу, де амазони та їхні близькі сусіди алазони трактуються зовсім по-іншому. Амазонів Птолемей на своїй карті садовить уже зовсім не там, де ми їх бачимо в Геродота, тобто не біля Дніпра, а коло Волги. На місці ж Геродотових амазонок бачимо амадоків та амаксовіїв. Це дуже цікаво, хоча дехто з-поміж істориків, у тому числі й М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолемеєм і його картою. Цікаво з двох міркувань.

По-перше: Амадокія розташована саме там, де стоїть Київ. Найближчі сусіди амадоків — амаксовії. Коли ж заглянути до давньогрецького словника, то знайдемо переклад: амакса, амаксея — віз, хура, а похідне від них амаксеіс (амаксей) — перевізний, фурман. Отже, Птолемеєві амаксовії — перевізники. Тож варто пригадати собі й слова Нестора Літописця, який переказує легенду, нібито засновник Києва також був перевізником. І хоч Несторові здавалося, що це принижує гідність монарха, проте факт сам собою дуже красномовний. Тим паче, що в деяких діалектах української мови й досі збереглися дієслова «кийлювати», «кийляти» й «кияти», які означають переправлятися через річку, відштовхуючись києм на плоті або поромі. Мабуть, найстаріша пам’ять про це стародавнє поняття збереглася в топонімах принаймні двох сіл на Дніпрі неподалік від Києва та в місті, яке кодись звалося Київець на Дунаї, а тепер зветься Килія. Й чи не тут належить шукати розгадку української столиці? Згадаймо й варіант назви мешканців цього міста («київляни»), бо він теж може бути реліктом.

Але це не заперечує існування й власного імені з таким самим коренем, бо ймення або прізвиська в старовину давали й за фах людини. Слово ж «амадоки» давньогрецькою мовою означає колоди, стулені разом, тобто пліт. Отже, логічно думати, що амадоками називано людей, які плавали Дніпром на плотах, а це те саме, що й поромники-перевізники, найближчі родичі амаксовіям-фурманам — чумакам.

З другого боку, карта Птолемея цікава ще й тим, що вже тоді разом із згадуваними амадоками та амаксовіями-перевізниками тут мешкали й гуни, роксани та інші цікаві нам племена.

Пізніше це різночитання на картах Геродота й Птолемея було ще дуже поглиблено Йорданом та наступними істориками, які послуговувалися готською мовою. Слова kwanen, konae, chonae, що означають кияни, плуталися з близькими за звучаннями словами kuna, quena, kwana й chona, які означають жінка. Просто Йордан і його апологети намагалися виправдати Геродотове твердження, що на Дніпрі був народ, яким управляли жінки, й у такий спосіб помилка потроху канонізувалася, перейшовши в норму. Киянів град, місто киян-перевізників, стало Куенугардом, Кіенуборгом — містом жінок, або ж просто Гунагардом, що вже й зовсім означає мсто гунів.

Або згадаймо з цього приводу слова Марціана Гераклійського про те, що обабіч Дніпра, відразу ж за аланами, живуть так звані хоани. Всі погоджуються з тим, що хоани — це гуни, так само, як і стосовно Птолемеєвих хоїнів. Але ж коли зважити на те, що «х» та «к» і в латинській, і, особливо, в давньогрецькій мові часто писались одне замість одного, то коїни й коани це не що інше як кияни, тобто перевізники.

Отже, якщо кияни так давно відомі історикам, то й їхня столиця, Метрополіс Птолемея та Басілея часів Геродота, це теж не що інше, як «мати городів руських» — Київ.

Але пригляньмося пильніше до «батька історії». Справді-бо, все, що говориться в нього про ту Басілею, не може не стосуватися Києва. На перехресті таких важливих доріг з півдня на північ і з заходу на схід мусив виникнути якийсь центр хоча б у ролі міжнародної торгової перевалки, в ролі складу багатих товарів. Та й стратегічне розташування Києва — найкраще в усіх відношеннях: такої думки дотримувалися всі історики військової справи.

А тепер співставимо всі ці відомості перших століть нової ери та пізніших часів із тими, які залишив нам Геродот. Насамперед слід з’ясувати, кого має на увазі історик під словами "царські скіфи", «скіфи-орачі» та «скіфи-хлібороби». Може скластися враження, що панівний народ Великої Скіфії мешкав у кочовищах понад Чорним морем, оті ж «орачі» та «хлібороби» були підвладними колоніями «царських скіфів». І все було б зрозуміло й ясно, й можна б легко погодитися, що миролюбні, важкі на підйом осілі хліборобські племена підпали в залежність од войовничих кочовиків, що траплялося впродовж історії не раз. Хлібороби орють землю й забезпечують зерном своїх загарбників, а загарбники збирають із них данину й царствують у кибитках. Та ось помирає черговий скіфський цар, і така струнка на перший погляд теорія починає хитатися й падати.