Цього літа погода на Чорноморському узбережжі видалась нестійка. В бахрому прохолодних дощів лише зрідка впліталась золота нитка сонячного дня, та й то під вечір тускніла, окутуючись мжичкою. Відпочиваючі занудилися б зовсім, коли б не всесвітній чемпіонат з футболу в Аргентіні — можна було цілими вечорами сидіти біля телевізора, з неослабною увагою стежачи за грою смаглявих бразільців чи моторних італійців.
А сьогодні з самісінького ранку ревів ревун: море вкуталося туманом, і це провіщало тепло. І справді, сонце почало розганяти молочну імлу, і перед очима відпочиваючих сяйнула така манлива морська блакить, що не піти на пляж було просто неможливо. Неля Несміх — тугенька білявка — взула пляжні тапочки, осідлала свого симпатичного носика зеленими окулярами, взяла поролоновий килимок, поклала в сумочку яскравий польський купальник, грубеньку книжечку, рушник, шапочку і подалася до моря. Поспішала, щоб не причепився той занудливий Віталій із своїми солоними анекдотами, дерев’яні сходинки так і вгиналися під її ногами.
Розіславши килимка посеред пляжу, заскочила в кабінку для переодягання і через хвилину вийшла в купальнику— ще стрункіша і привабливіша.
З кожною хвилиною небо яснішало, над прибережними садами і заростями пливли білясті пасма туману і швидко танули у високості. А темні цятки рибальських човнів у сонячній млі запливли, здається, на самісіньке небо. Поступово пляж повнився людьми, гамором, хтось уже ввімкнув транзистора. Неля взяла книжку, але, навіть не розгорнувши, поклала на коліна. Хіба ж у такій обстановці можна зосередитись? Проте настрій був радісний, дівчині здавалось, що все — і золоту перлину сонця, і ніжну блакить неба, з якого зникали останні клапті туману, і хитливу синяву моря — природа створила для неї, на втіху їй. Можливо, і отой плавець — і коли він устиг так далеко забратися? — прямує до неї. Ось уже видно помахи його рук, він то з’являється, то зникає поміж хвиль. Вода ще не прогрілась, не більше п’ятнадцяти градусів, а він, бач, не боїться застудитись, певне, загартований. Цікаво, що воно за один…
— Сонце вже обціловує вас! — Віталій Покльований кинув свій надутий матрац ліворуч од неї. — А я й не зоглядівся, де поділася наша пасочка… Ех, не взяв камери…
Неля неохоче відірвала погляд від плавця і подивилася на Віталія. Обличчя його скидалося на комічну маску: широкий рот розтягнувся до вух, ґудзички очей поблискували між ріденькими віями весело і задиристо, мовляв, погляньте, я ж — симпатичний. Неля мимоволі посміхнулася, і це підбадьорило молодого чоловіка.
— А ще казала «Несміх»; он як ви гарно усміхаєтесь! Якщо так засмієтеся в об’єктив — побіжу за камерою. Ви фотогенічна, я зроблю вас кінозіркою, хочете? Неля Несміх — у головній ролі мого фільму, га? Звучить?
— Облиште, — дівчина змахнула рукою, — не вийде з мене артистки.
— Чому? Якщо я… Ну, гаразд, залишимо це питання поки що відкритим. Тут у мене є дещо цікаве для вас
Розташувавшись, Покльований дістав з паки газет кілька зім’ятих аркушів друкованого на машинці тексту. Мабуть, ці аркушики побували не в одних руках, бо нижні куточки позагиналися, багато рядків затерто пальцями.
— Це лекція про Неопізнані Літаючі Об’єкти — скорочено — НЛО, — упівголоса сказав Віталій, — спеціально випросив для вас. Я вже вам говорив, що прибульці…
Неля загадково усміхнулась:
— Пригадала: бачила я ваших інопланетян!
— Та що ви?! Де? — Віталій уп’явся в дівчину очицями-гудзиками.
— У трамваї, в тролейбусі — їх зразу помітно: штовхаються, наступають на ноги.
Вираз обличчя Покльованого був такий кумедний, що Неля пирхнула зі сміху.
— Ну, от, я думав, справді, а вона знову іронізує… Прочитайте ось, що каже вчений.
Неля, все ще осміхаючись, почала, читати, водночас позирала і на море. Невідомий плавець поволі наближався до буйка.
— Читайте, читайте, Нелю, — Покльований, мабуть, помітив, що вона поглядає вдалину, — нарешті ви переконаєтесь, що інопланетяни вже давно спостерігають нашу Землю. Це факт. Я навіть фотографії бачив — і їхніх космічних кораблів, і їх самих…
Неля зауважила, що прізвище лектора — Ажажа — так само читається і з кінця. Покльований розтягнув свої губи і не то в жарт, не то серйозно сказав:
— Я теж помітив. Може, він сам прибулець… А що, хіба це не можливо?
Правду кажучи, Нелі не дуже хотілося читати, але несподівано лекція не просто зацікавила, а заінтригувала її. Скільки сталося загадкових подій, а вона нічого не чула!
Біля Тегерана опустився на землю великий літаючий диск, уряд Ірану звернувся із запитом до Москви і Вашінгтона, чи це не випробування нових апаратів? І СРСР і Сполучені Штати відповіли; ні. Були підняті в повітря іранські винищувачі, та нав’язати контакт не вдалося: непрохані гості відлетіли з такою швидкістю, про яку й не мріють земні авіатори. А на тому місці, де сиділа «тарілка», залишилась якась їдка зеленкувата слизь, і тепер там ніщо не росте.
В Італії подібний апарат опустився на полі, з нього вийшли величезні (по два метри і більше) інопланетяни, і коли італійка піднесла їм букет квітів, один з них усміхнувся — отже, в них теж є емоції.
Десь біля Петрозаводська подібний апарат опустився в озеро, а коли здійнявся, то вирвав величезний шмат берега.
У Бразілії космічний корабель інопланетян зазнав аварії і розбився. З якого металу він був збудований — досі не визначили.
Аварія чужопланетного корабля сталася і в Сполучених Штатах, десь у пустельній частині Каліфорнії. Тут корабель лишився цілий, військове відомство сховало його в підземному ангарі, а мертвий екіпаж вміщено у морозильники…
Неля аж здригнулася, ніби відчувши холод. Підвела голову — з води виходив той завзятий плавець, що наважився купатись у таку негоду, і, здається, мав приємність від холодної купелі. Оце справжній мужчина!
Незнайомець наближався неквапною ходою, Неля зняла окуляри і дивилася на нього з-під примружених вій — це було так ефектно! Та юнак чомусь не помічав її і, певно, пройшов би мимо, коли б Неля, переборовши ніяковість, не обізвалась:
— Ну, як вода?
Краєчком ока помітила: Віталій невдоволено зморщився, та це її зовсім не обходило. На пляжі незнайомі заговорюють і знайомляться без ніяких церемоній. Тим більше…
— Вода? — юнак оглянувся на море. — Нічого, мокра.
Через кілька хвилин вони вже розмовляли, як давні знайомі. Щось у цьому серйозному хлопцеві імпонувало Нелі. Може, швидка реакція? Чи стриманий, навіть суворий вираз обличчя? Була в ньому якась вабляча сила, що одразу змусила дівоче серце забитися частіше, викликала рум’янець, блиск в очах.
Неля поцікавилася, чи він чув про НЛО. Чув і читав не тільки оцю лекцію, а й друковані матеріали, зокрема в польському журналі «Пшекруй», в італійських і французьких виданнях.
— Невже все це правда? — вигукнула Неля. — І в очах у неї засвітився острах. — Мене дивує, що вони відвідують Землю ще з біблійних часів — ось тут сказано: електричними розрядами літаюча «тарілка» розбила мур, що захищав Тір, військо Олександра Македонського ринулось в ті проломи і здобуло місто, — так от, дві з половиною тисячі років, а в контакт не вступили!
— А хіба ж то не контакт — зруйнування муру? — заперечив Покльований. — Або італійка…
— Я маю на увазі контакти з урядами, чи ось тепер з ООН. Як ви гадаєте? — Неля просила підтримки у плавця, що сидів, обхопивши руками коліна, і, здавалося, більше дослухався до шуму моря. — Чому вони не звертаються, наприклад, до Ради Безпеки?
— Так, їхня поведінка, м’яко кажучи, трохи дивна.
— Контакти! — чмихнув Покльований. — А може, вони їм зовсім і не потрібні. Може, їхня цивілізація настільки вища від земної, що… Які, наприклад, переговори ми ведемо з муравлями? А вони ж мають свою соціальну організацію…
— Муравлі — цілком інший біологічний тип, — заперечив плавець. — А тут ідеться про гуманоїдів.
— Правильно, — підхопила Неля, — хоч вони, як твердить Ажажа, різняться між собою…
— Карлики і гіганти? — перебив Покльований. — То не карлики, а дітлахи, малеча.
— Прилітають на екскурсію?
— А що? — Віталій скинув бровами. — Ми ж не знаємо, яка там система навчання.
— Значить, ото в Каліфорнії загинули учні, — зауважив плавець.
— Вам видніше, — розтягнув свої губи Віталій.
Потім враз спохмурнів і більше на цю тему не сказав ні слова.
«Що це з ним діється? — подумки обурювалась Неля. — Невже ревнує? Оце так! Що це він собі в голову забрав? Ну, розповідав анекдоти… Але ж я навіть у кіно з ним не пішла. Теж мені серцеїд знайшовся! І в Києві, мабуть, дружина й діти… А з оцим в кіно піду охоче».
І таки пішли, запросив! Після фільму довго ходили алеями парку і шепталися, і «їли яблуко німоти», як сказав поет, довелося достукуватись у корпус, бо після дванадцятої сторож замкнув двері. Вві сні прогулянка продовжувалась, Ростислав (так звали юнака) повів її до моря, і вони пливли разом, час від часу він зникав за хвилями, гра веселила, Неля сміялася, пройнята радісними відчуваннями. Коли це раптом перед ними виринув Віталій, скорчив міну: «Вам видніше! Вам видніше!»
Коли після сніданку знову зійшлися на пляжі і Ростилав поплив до буйка, Неля згадала вчорашню Віталієву репліку:
— А чому ви думаєте, що йому — видніше… ну, про тих… інопланетян?
Покльований одразу спохмурнів, одвів очі вбік.
— А тому, що цей тип… із них.
— Овва!
— Нелю, ви зовсім неуважна, а я тільки глянув на нього…
— Може, що купається, а ви ловите дрижаків? — силувано усміхнулася Неля. — Просто загартований, ну, спортсмен… Морж!
— А ви звернули увагу, що цей «морж» не пірнає? Волосся в нього сухісіньке.
— Ну, то й що?
— А те, що йому, певне, не можна мочити голову, на правій скроні в нього якась металічна клема.
— Таке й вигадаєте, — вже не так упевнено озвалась Неля. — Яка може бути клема?
— Скиньте свої зелені окуляри, то й побачите. — Покльований підозріливо озирнувся. — Може, то передатчик?
Неля знизала плечима, не знаючи, що йому й сказати на це. Почала механічно гортати книжку. Літаючі «тарілки», інопланетяни — все це якось не вміщалося в ту реальну картину світу, яка відбивалася в її свідомості. Але як подумати… Невже з мільйонів і мільйонів планет у Всесвіті лише одна Земля населена мислячими істотами? І цей Ростислав… Металічна клема… Виходить, провела вечір з інопланетянином? Вигадка, хохма. Хоче мене залякати Віталій… Не вдасться!
Та коли Ростислав ліг на своєму килимку позагоряти, раптом відчула, що не може розмовляти з ним просто й невимушено, як це було вчора. Кортіло побачити ту клему, але кожного разу погляди їхні зустрічалися, і їй ставало соромно за оце своє підглядання, та ще як Ростислав помітить… Подала йому книжку.
— О ти… ви читаєте по-французькому?
— Я викладаю французьку. А ви читаєте?
— Так. Та це кросворд! Цікаво.
— Оце такий кросворд? — здивувався Віталій. — На цілу книжку?
— Сам кросворд ось, — Ростислав розгорнув аркуш завбільшки із скатертину. — А в книжці запитання.
— Це найбільший у світі кросворд, — пояснила Неля. — Його склав бельгієць Анрі Блез. Тут двадцять п’ять тисяч клітин, щоб заповнити їх, треба відповісти на сім тисяч сімсот сорок вісім запитань.
Сторінка: 1 | 2 | 3
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑