— Видно, їхні інженери не додумались, — відгукнувся Загорський. — А правда, Іване Макаровичу, все це дуже дивне, ніби сон?
— Дивне… Це не те слово. Що дивного в тому, що життя таке різноманітне в своїх проявах? Тут краще сказати: цікаво! От обслідуємо Місяць, полетимо на Марс, там побачимо щось інше…
— Теоретично це, звичайно, так, Іване Макаровичу. Але ми змалечку, тисячоліттями звикали до всього земного… О, ми вже й спустились!
Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували масивні шестигранні колони з якогось блискучого полірованого каменю. Цим колонам не було ліку — вони стояли як гігантський кам’яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може вони й зображали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепінню Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темноголубому фоні зненацька спалахували в проміннях ліхтарів знайомі сузір’я, викладені з якогось, дорогоцінного каміння, спалахували і гасли як тільки світло посувалось далі.
Іван Макарович і Микола пробиралися між колонами, сподіваючись, нарешті, дістатися до самого центра цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні серця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський та Іван Макарович стали, неначе вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена чаша неба. Зверху, крізь вузенький отвір, сюди проникало сонячне проміння і, впавши на вігнуту сферичну поверхню «чаші», викрешувало безліч голубих вогнів. А знизу, із самісінького дна, здіймалося багряне сяйво. Там з якогось дивовижного каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із серця оцієї охололої планети. А над головами виднілися зроблені з мозаїки сузір’я, сріблився якийсь великий диск (Микола догадався, що то — Земля).
Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли, вражені витвором чиїхось вмілих рук. Але що все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різноколірним промінням, що, відбиваючись із каменя на камінь, створювало дивовижний світловий ефект, Загорський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріади вогнів, заворушилися, кинувшись в усі боки, чорні тіні, і здавалося, що то пробігли якісь живі істоти. Немов здоганяючи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що оточували «чашу». Вигук здивування вирвався у нього з грудей:
— Гляньте! Селеніти!
Іван Макарович повернувся в той бік, де лягло світляне коло. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти, ніби грілися біля того холодного вогню, що жеврів унизу…
— Так, так, це, мабуть, селеніти, — радирував професор, ледве стримуючи хвилювання, його тіло аж морозом обсипало.
Присвітили ліхтарями ще — нерухомі істоти бовваніли скрізь, по всьому ободу провалля, наче не в силі одірватися від споглядання його сяйва. Професор підійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи якогось пороху, що зберегли форму живих істот. Справді, це були майже зотлілі останки селенітів. Коли професор торкнувся однієї постаті, вона розсипалась, лишився тільки кістяк. Він був надзвичайно схожий на кістяк людини, але вражав своїми розмірами — довжина його сягала семи-восьми метрів.
— Недаремно вони побудували такі сходи! — сказав Загорський, міряючи кроками довжину кістяка.— Сім з половиною!
— Очевидно, сила тяжіння впливає на ріст вертикальних живих організмів, — сказав професор. — Он далі лежать ще більші.
Вони пішли поміж колонами навколо заглибини, і всюди в примарному світлі, що відбивалось од каменів, бачили зотлілі постаті. Селеніти спали вічним сном, і ніщо їх тут не тривожило: ні спека довгих днів, ні холод ночей, ні дощі, ні вітри, яких вони, звичайно, не знали і за свого життя.
У глибокій задумі брели наші мандрівники. Крім величезного наукового інтересу, видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття жалю до цих дивовижних істот.
Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлозі, обіпершись спинами об колону. І як тільки погасили ліхтарі, сутінки огорнули все. Через кілька хвилин очі їхні почали помічати блиск сузір’їв над головою і жевріюче сяйво, що линуло знизу.
— Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? — не втерпів Загорський.
Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію матеріальної культури Місяця, призначення споруд, а може, навіть і звичаї селенітів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що це грандіозне підземелля — храм. Життя на планеті гинуло від втрати атмосфери і вічного холоду, що стискав її в своїх лабетах. Мабуть, селеніти шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє власне тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, всі свої надії, всі сподівання селеніти черпали не з неба, яке ставало все холоднішим, а з надр своєї планети. їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.
— Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їм не допомогло…
— Ех, якби вони потримались до нашого приїзду! Ми б їм допомогли!
— Треба все це на кіноплівку, Миколо,
— Апарат же в машині!
Тільки тепер вони згадали про всюдихід, залишений на залитій сонцем рівнині, про свій дім на Місяці — сигароподібну ракету, яка височить десь за горами. Як там Ольга і Мілько?
— Я піду візьму апарат, Іване Макаровичу.
— Ідіть, — якось неохоче погодився професор. — Та не баріться.
— Скільки ми сюди йшли? — міркував Микола, дивлячись на годинника, що світився на ліхтарі. — Здається, години півтори. Ну, а тепер я швидше, за годину справлюся!
— Гаразд!
Микола встав і швидко пішов. Кілька хвилин Іван Макарович бачив, як перескакувало по колонах світло його ліхтаря.
«Камінь, навколо тільки камінь, — подумав професор. — Немає ніяких слідів металу… Це кам’яна цивілізація…» Потім чомусь згадалося рідне місто, сонячні луки за Дніпром і прозоросині хвилі ріки. Захотілося пити. Але от, неначе кадр з кінофільму, — перед очима захиталася яхта, і Плугар побачив на фоні білого паруса бронзову постать своєї дочки. Він стоїть, схилившись на балюстраду набережної, яхта летить, мов птах. Ольга махає до нього рукою, гукає, але слів не чути. Він біжить вздовж набережної — хоче не відстати од яхти, але втома підкошує йому ноги, він падає і… прокидається.
Коли Іван Макарович подивився на годинника, сонливість у нього як рукою зняло: минуло дві години, а Микола не повернувся! Може він десь поблизу заблудився?
— Миколо! Миколо! — загукав Плугар у мікрофон. — Я тут!
Короткі радіохвилі шугали поміж колонами, кидались у кам’яні проходи, під склепіння і згасали десь унизу. Відповіді не було, навушники мовчали.
— Миколо! Миколо! Відповіді не було.
Ольга і Мілько дивилися в ілюмінатор доти, доки всюдихід не зник з очей. А тоді поглянули одне на одного і… зітхнули. Це розсмішило дівчину.
— От і зітхання почались! — сказала вона, поглядаючи на Михайла.
— Це перші зітхання на Місяці! — серйозно сказав юнак.
— Ви дотепний, а я й не знала!
Михайлове обличчя стало враз похмурим. Ольга не здивувалась. Ще там, на Землі, вона чула, що інженер Мілько — відлюдкуватий, замкнутий. Ніколи його не бачили в товаристві дівчат, все він мав справу з механізмами. Ось і зараз, ніби пошкодувавши, що дозволив собі жарт з дівчиною, він сів до столу і почав писати. Ольга сіла навпроти, підперла долонею щоку і якийсь час мовчки дивилася на густі Михайлові брови, на все його обличчя.
— Скажіть, що це ви пишете?
Мілько підвів голову, їхні погляди зустрілися.
— Це я для машини… завдання. Треба зробити розрахунок старту, вірніше — перевірити… Бачите, дуже важливо точно визначити початкову швидкість. Треба врахувати місцеві умови…
— Я вже сама думала — як ми вилетимо звідси? Тут же немає ракетодрому!
— Зате тут немає і такої великої сили тяжіння, як на Землі. Вона в шість разів менша. Для того, щоб залишити Місяць, потрібна швидкість всього два з поло виною кілометри на секунду.
— Так… — роздумливо промовила Ольга. — А все ж таки небезпечно.
Мілько нічого на це не відповів — продовжував свої розрахунки. Ольга дивилася на його міцну руку, що орудувала олівцем, і думала про витримку цього скупого на слова юнака. Він не такий показний, як Загорський, але у ньому є щось цікаве.
— Чи ви коли-небудь мрієте, Михайле? — несподівано спитала Ольга.
Мілько підвів голову і просто сказав:
— Мрію.
Ольга не сподівалась на таку відповідь, очі її заблищали цікавістю.
— Мрієте? Та невже? Ви такий… — вона не договорила.
— Який?
— А ви не образитесь?
— За відвертість не ображаються. Який же я?
— Ну, такий… сухар! — випалила дівчина, і рум’янець залив їй веснянкуваті щоки.
Мілько добродушно засміявся.
— Отаке! Сухар? Здорово! А я вважав себе менше реалістом, а більше мрійником.
— Справді? Про що ж ви мріяли?
— Мріяв про цей політ на Місяць…
— Я знаю, що не тільки мріяли.
— Звичайно. Я не Манілов. Мрії треба підкріплювати роботою.
— Ну, добре, ця ваша мрія здійснилась. А тепер?
— Тепер я мрію про політ на Марс… Знаєте, Олю…
Михайло не договорив. У кабінеті раптом стало темно, неначе густа непроникна хмара заступила сонце. Вони кинулись до ілюмінатора. І справді, ракету окутала чорна запона пилюки. Крізь її товщу не могли пробитися сонячні промені.
— Що це таке? — тривожно запитала Оля.
— Не знаю, — відповів Михайло.
— Може, це вибух вулкана?
— Не схоже. По-перше, поблизу немає кратера, по-друге, ми відчули б поштовхи.
— А може, то метеорит?
— Ні, від такого удару задрижала б поверхня…
Довго вони дивилися, як поволі осідав пил і каміння, підняті з поверхні Місяця невідомою силою. Ольга зробила припущення, що, може, повернувся всюдихід, але Михайло пояснив їй, що всюдихід не підняв би куряви стільки і так високо. Та, зрештою, минуло чимало часу, а ніхто не піднімався в ракету. Курява потроху осідала, вже крізь неї почало пробиватися сонячне проміння, а причина цього явища була незрозумілою.
— Ну точнісінько так, як було при посадці! — сказала Ольга.
— Дуже схоже, дуже схоже, — погодився Мілько і почав одягати скафандр. Ольга хотіла не пустити його, але він твердо сказав, що мусить вийти і подивитись.
Хвилин через п’ятнадцять він повернувся, його обличчя було так само заклопотане, як і перед тим.
— Нічого не розумію! Треба зв’язатися з нашими. Спробуємо?
Оля охоче погодилася. Вони сіли до рації.
— Я — «Комета», я — «Комета», — загукала Ольга в мікрофон. — Доповідаємо: несподівано знялася стіна пилу, несподівано знялася стіна пилу.
Кілька разів передавала вона і кілька разів переходила на прийом, але всюдихід мовчав.
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | > | >>24
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑