Нарешті Керманич попросив Софі вимкнути екран і висловитись самій. Вона ждала цього й була готова дати відповідь на запитання членів Головного екіпажу. Стала біля посірілого екрана і кілька секунд, немов загіпнотизована, дивилась на цих загадкових людей — синів і дочок Землі. Бачила їх уперше, та ще й так близько. У фільмах — то ж тільки тіні, а тут ось — живі!
— Аномалія поведінки Допоміжного екіпажу наростала поволі, отак, як у прямій починається крива…
Софі розповіла, як вона пробувала вплинути на хід подій, виграти час, — адже кожен порух сферичного календаря наближає «Кентавр» до мети. Та коли виникла загроза для Головного екіпажу…
— Ти зробила цілком правильно, ввімкнувши сигнал, — сказав Керманич. — Але як ти змогла не приєднатися до них?
Зореплавців обвіяло холодом: якби Софі була заодно з Уїлфулом, їм би не сидіти зараз отут, вони б ніколи більше не побачили світла зірок…
— Почуття обов’язку, — відповіла Софі, — ось що втримало мене від згубного кроку.
— Почуття обов’язку… — замислено повторив Керманич. Помовчав трохи, а тоді звернувся до біоніків-програмістів: — Чули, товариші? Почуття обов’язку!
Коли Софі розповіла про шахові турніри, Керманич усміхнувся:
— Число варіантів у шахах приблизно дорівнює 10 у 120-му ступені. Усе людство за все своє життя, нічим іншим не займаючись, не змогло б перебрати їх. Шахи — невичерпна творчість, саме творчість.
Софі стояла мовчки і думала про свою обмеженість.
Потім промовляли конструктори, астрономи, біоніки, медики, психологи… Йшлося про недосконалість поведінки Уїлфула і його товаришів. Кожен із фахівців намагався виявити конкретні причини, прорахунки програми тощо. Це підкріплювалося складними розрахунками.
Уважно вислухавши всіх, Керманич сказав:
— Причина, товариші, лежить значно глибше… Це явище треба розглядати у філософському плані. Немає і не може бути застиглої форми матерії. Це — рух, процес, і в ході його кількісні параметри неминуче призводять до якісних змін. Для нас важливо з найбільшою імовірністю передбачити поріг, межу, коли настають ці якісні зміни…
Софі нічого не розуміла, хоч пам’ять її фіксувала кожне слово.
Дискусія пішла по іншому руслу. Нарешті було вирішено: Допоміжний екіпаж має пройти через Лабораторію № 1.
Софі знала, що така Лабораторія на «Кентаврі» є, але праця в ній не входила в обов’язки Допоміжного екіпажу, і навіть вона сама ніколи не заглядала в те герметично закрите приміщення. Може, це з її боку недогляд?
— Цю Лабораторію, Софі, можна спрощено назвати біохімічною. Кожен з Допоміжного екіпажу, прийнявши там комплекс процедур, вийде інтелектуально оновленим, інакшим.
— А пам’ять?
— Пам’ять буде стерта. Натомість закарбується нове фахове знання.
— То це будуть зовсім інші істоти? Без тих індивідуальних особливостей…
— Звичайно. Але вам, Софі, це не загрожує, ваш інтелект не потребує корекції. Ви настільки олюднились, що…
— Мені їх жаль, і Уїлфула, і всіх…
— Іншої альтернативи нема. — У голосі Керманича почулися суворі нотки. — Інакше ми не досягнемо мети. Зрозумійте це, Софі, і сприйміть як необхідність. Тільки за цієї умови ви впораєтесь із своїми обов’язками.
— Я?
— Так. Ми — знову в анабіоз, а ви лишаєтесь на своєму посту. Вас ознайомлять з усіма програмами Лабораторії № 1, і, на випадок нових аномалій, упораєтесь самі. Зрозуміло?
Софі в замішанні опустила очі.
— І ви довіряєтесь мені? Керманич поглянув на неї пильніше:
— А чому б не довіритись? Ви заслужили цілковите довір’я.
Софі помовчала, потім тихо сказала:
— Мені їх шкода… В цьому немає ніякої логіки, але… Пропустіть і мене через Лабораторію. Бо те почуття… Я піду з Уїлфулом…
Керманич зітхнув. Ніяк не вдається створити ідеальних біороботів. Гадав, що Софі стане взірцем, а виходить — і в неї аномалія.
— Ну, що ж… Тоді з вас і почнемо. — Він торкнувся кнопки, і в стіні зачорнів отвір. — Ідіть, Софі!
Старша операторка ледь помітно здригнулась і покрокувала до тієї пащі.
— Прощай, Софі… — прошепотів Керманич.
Сторінка: 1 | 2 | 3
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑