Тепер усе позаду. Навколо озера стоять з лопатами альпіністи. Через хвилин десять вони почнуть кидати «Вулканіт» у воду… Світлана йде повз них радісно-тривожна, відповідає на жарти, сміється, а в самої нерви натягнуті, наче струни.
«І чого б ото так хвилюватися? — думає вона. — Адже в пробірках, у пляшках — вдалося! Навіть люди далекі від науки повірили в успіх…»
— Світлано!
Вона озирається. До неї, обминаючи каміння, біжить Роксана. Що сталося?
— Світланочко! Ти знаєш…
— Що?
— Він приїхав… Той… Геннадій.
Світлана зблідла. Видно, її неприємно вразила ця звістка.
— Ніякого Геннадія я не знаю.
І пішла. Роксана не то з подивом, не то з острахом дивилася на подругу. Ні, вона б так не змогла. Ну, нехай собі як хоче!.
І все ж таки він став їй на дорозі.
— Світлано!
— Я поспішаю.
— По-перше, здрастуй. А по-друге… навіщо ти все це затіяла? — Геннадій заговорив швидко, неначе боявся втратити хоч хвилину. — Ми б усе перевірили…
— Хто це «ми»?
— Ну, ми з тобою… Адже ми разом працювали.
— А хто казав про непевну дорогу відкриттів? Хто доводив, що треба мати мужність визнати себе переможеними?
— Я все тобі поясню, Світлано, — зашепотів Геннадій. — Тільки вислухай. Присядьмо ось тут… Або ні, відійдімо трохи…
Майже силоміць він одвів дівчину вбік, заговорив благально:
— Пробач мені, Світлано. Адже стільки часу ми змарнували — і ніяких наслідків. Я втратив віру в успіх… І ось тепер, коли директор розповів нам про твого листа, я вирішив приїхати сюди. Можливо, зможу чимось зарадити…
Його зіщулена постать викликала в Світлани неприємне почуття. Вона примружила очі і сказала:
— Колись це справді було потрібно, дуже потрібно. А тепер… Подивись, скільки в мене друзів…
І пішла. Їй ще треба було перевірити, чи готові човнярі і чи добре зрозуміли вони своє завдання.
Озеро сріблилося під ласкавим промінням сонця. Так було і вчора й позавчора, так було десять і сто років тому. Коли сонце ховалося за гори, на озеро лягали густі тіні. А сьогодні мусить бути інакше! Як тільки сонячний диск торкнеться обрію, Світлана гукне до своїх друзів, і вони почнуть сонячний засів — кинуть в озеро заготовлений «Вулканіт»… Основна його маса має осісти біля берегів. Спортсмени на човнах засіють середину.
Дівчина видерлась на великий камінь — звідси видно все озеро. Окинула оком його спокійну поверхню, піднесла руку…
— Починайте!
Геннадій дивився, як дружно працювали юнаки й дівчата, і його охоплювала злість. «От якби не вдалося! — сердито думав він. — Хай би тоді червоніла від сорому». Але інтуїтивне почуття підказувало, що експеримент вдасться, і це його сердило ще більше.
Золотий пісок безперервно сипався у воду.
Нарешті скінчили. Мовчки обіперлися на лопати, вдивляючись у дзеркальну гладінь озера.
«На що вони ще сподіваються? — засміявся в душі Геннадій. — Нічого ж не вийшло!»
— Вода горить! — раптом почувся схвильований голос.
Всі подалися вперед. Геннадій похолов: сонце зайшло за гори, скрізь запали густі тіні. А озеро випромінювало дивовижне світло. Він протер очі — може, це йому ввижається? Ні — озеро сяє! Від прибережних скель, від сосен падають тіні, а озеро палас…
— Світлано! Світлано! — кинувся він до гурту. — Я все тобі поясню!
Та його ніхто не слухав. Кожен щось вигукував, усі навперебій поздоровляли Світлану. А в озері хлюпотіла «сонячна» вода.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑