Раптом зазвучали позивні!
Слухова галюцинація? Ну, певне ж, центральна нервова система видає бажане за дійсне,
Модеста принишкла.
— Пі-і… пі-і…
Якесь божевілля. Модеста навіть очі заплющила.
Писк не втихав. Наче сюди, в космічний корабель, залетіло пташеня та й квилить.
А може, це зустрічний корабель?
Зиркнула на екран локатора — чисто. А індикатор бортового радіо мигає!
— Пі-і… пі-і…
Нервовим порухом руки натиснула кнопку.
— Тут «Спис»… Прийом.
В горлі їй пересохло, голос тремтів. Хіба ж сподівалась почути людську мову? А почула:
— Патруль третього сектора. Хто ви?
Слова вимовлялися трохи інакше, ніж вона знала, та зміст був зрозумілий.
— Ой боже мій… — мало не задихнулась Модеста. — Я… ми з Вайзом Омнісієнтом… Тут «Спис»…
— Який «Спис»?
— Корабель дальнього пошуку, класу «Праща»… Повертаючись до Землі, потрапили до сфери тяжіння цієї зорі. — Модеста намагалась говорити чітко і якомога спокійніше, але серце так страшенно калатало, що забивало їй подих. — А хто ви? Куди прямуєте?
— Я вже інформував: патруль третього сектора. Вітаю вас із поверненням! — піднесено пролунав молодий чоловічий голос. — Ви дісталися до рідної Сонячної системи!
Модеста задихалася, наче риба, викинута на пісок, і не могла сказати й слова.
— Ви мене чуєте? — тривожно спитав голос. — Що сталося?
Нарешті вона спромоглася:
— Спасибі, спасибі вам… Це так несподівано… Параметри сонця…
— Не розумію.
— Я й сама нічого не розумію…
— Бортові двигуни в порядку?
— Так.
— Дозволяється посадка на Місяць.
— Але ж ні Місяця, ні Землі на екрані нема…
— Будете йти по радіомаяку. Щасливої посадки!
Голос умовк.
Якусь хвилину Модеста сиділа, мов тороплена. Космічний патруль, Місяць, Земля… Чи не примарилось? Ущипнула себе за щоку — боляче. Отже, справді?!
Почулися позивні радіомаяка, і тоді Модеста поспіхом заговорила в ларингофон:
— Вайзе! Виявляється, ми в Сонячній системі! Чуєте? Негайно до свого робочого місця… Чому ви мовчите?
Вайз не обзивався.
— Хелло, Вайзе!
Мовчанка
— Ви що, заснули?
Жодного звука.
Це її стривожило. Кинулась до його каюти. Пальці тремтіли, ледве намацала кнопку дверей.
Вайз лежав біля ліжка — скорчений, посинілий. Тут же поблискувала розтрощена ампулка, білів клаптик паперу.
Модеста нахилилась і взяла записку.
«Ви жінка виняткова, а я — звичайний смертний… — Вайзові каракулі розсипались на папірці колючками. — Я так не можу, краще покінчити одразу, аніж чекати, доки розжариться наша металева труна. Космос обдурив мене, я плачу йому тим же. А вас, Модесто, я справді любив… Ненавидів і любив. Мабуть, більше любив, хоча зараз це не має ніякого значення. Хай щастить вам у дослідженнях!»
Обережно ступаючи, наче боячись потурбувати мертвого, Модеста вийшла, трохи постояла в тамбурі, обіпершись спиною об холодну переборку, і пішла до пульта, ледве переставляючи обважнілі ноги. Треба ж запускати силовий агрегат…
Рано-вранці Модеста вибігає на верхню терасу санаторію робити зарядку, але кожного разу, вражена красою місячних краєвидів, покладе руки на балюстраду і довго стоїть. Сходить сонце, і гірські пасма тонуть у блакитно-золотому серпанку. На передньому плані контури гір наче прокреслені тушшю, а далі — тонуть в імлі. Вище підбивається сонце, коротшають тіні, і ось уже виграють барвами розлогі долини. Переважає зелений колір, адже атмосферу на Місяці люди створили на взірець земної, і рослинність тут — земна. До того ж і доба така сама, як на Землі. Місяць примусили обертатись навколо своєї осі з чималою швидкістю. Лише тяжіння нагадує Модесті, що вона відпочиває не в Карпатах. Тут ходити легко, наче й не йдеш, а перелітаєш з місця на місце.
До всього цього астронавтка звикла досить швидко, от тільки ніяк не могла звикнути до цифри на календарі — 11 200 рік. В космічну подорож вони з Вайзом вирушили 2100 року…
Насилу відірвавшись від споглядання барвистого ранку, Модеста робить зарядку і, освіжена, бадьора, йде снідати. Кулінарія тепер зовсім інакша — ну, нічого схожого! — але вона вдоволена, бо всі оті пасти й драже, що так і розтають у роті, не лише поживні, а й смачні. Сніданок більше не відбирає, як п’ять хвилин, і вона сідає за роботу.
Сьогодні Модеста закінчує диктувати на магнітну плівку звіт про експедицію — його жде навіть президент Академії астронавтики, — і це радувало Модесту. Ні, вона в ньому світі не зайва. А ще вона пам’ятає багато чого з того, що колись було рідним, близьким.
За вікнами згасає день. На обрії жевріє підсвічена сонцем хмарина.
— Summa summarum, — проказала Модеста, — остаточний підсумок: ми зробили все, що змогли.
Вимкнула магнітофон і, зітхнувши, пішла до своєї спальні. Перевдягнувшись у легкий спортивний костюм, вибігла на плаский дах помилуватись небом.
Густа сутінь заливає пасма гір, лише окремі вершини ще ловлять проміння зниклого за обрієм сонця й сяють, наче маяки.
Баня неба починає золотіти. Спочатку одна пелюстка з’являється на заході, росте з кожною хвилиною, і ось спокійне золотисте сяйво уже лине з усієї видимої півсфери, проймає синяву повітря, і воно виграє найніжнішими, найтоншими відтінками веселки.
Модеста дивиться й не може надивитись на це чудо, створене людиною. Ех, сердега Вайз… Оболонку, що, немов шкаралупа яйця, охоплює Сонце і внутрішні планети, він порахував за фотосферу невідомої зірки… А то ж людство перебудувало планетну систему, використавши для оболонки матеріал планет-гігантів. Тепер левову частку сонячної радіації одержують внутрішні планети. Невичерпні океани енергії!
Думка про трагічну долю Вайза кольнула їй серце, смуток запав у душу. Обличчя нахмурилось. Земля зійде перед світом, але завтра вона побачить рідну планету зблизька — відправиться із своїм звітом до Академії. Оце б удвох…
Стояла замислена, пригадувала до дрібниць свою нелегку подорож з минулого до майбутнього, яке стало для неї теперішнім. Не чула ні музики внизу, ні навіть кроків, що наближались.
— Добрий вечір, — обізвався високий молодий чоловік у тенісці й шортах. — Пробачте, якщо я невчасно.
Модеста стрепенулася. Щось було в його притишеному голосі більше, аніж тільки чемність до самотньої жінки. Щось хвилююче, ніжне, — те, за чим вона так знудьгувалася.
— Здрастуйте, — окинула його весело-зухвалим поглядом. Це був космонавт, що перший встановив зв’язок із «Списом». Він уже якось цікавився її самопочуттям. — Рада вас бачити…
— Нам треба з вами поговорити — чи не так?
— Може, й так, — усміхнулась Модеста.
Саме цієї миті розтануло, зникло почуття самотності, а відтак і неусвідомленої нервової напруги.
Вони блукали вулицями, парками Лунополіса, аж доки з-за обрію не виткнулася величезна куля Землі. А високо-високо над ними, над Місяцем, над Землею, золотилося небо. Ніби славлячи невтомний людський геній, вічний людський труд, звучала велична симфонія, сонячна сага.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑