Клара швидко торкнулась кількох різноколірних кнопок, що світились праворуч дверей, вони поміняли колір, і реле спрацювало—двері розсунулися. Віра затямила, в якому порядку затискати кнопки, і в думці повторила: оранжева, зелена, червона, синя… Ще один жест ніжної Клариної руки — і кабіна безшумно ковзнула вниз. На табло почали спалахувати номери горизонтів через кожні п’ятдесят метрів глибини. Клара щось розповідала про оцю трикілометрову штольню в кризі: як її пробивали, як наткнулись на шар вулканічного попелу…
Віра майже не слухала, думаючи про найнижчий горизонт, звідки можна буде найшвидше дістатися до самого магнітного полюса…
Найнижчий тунель відрізнявся від усіх інших не лише більшими розмірами, а й підлогою: під ногами був грунт, а не крига. Зі стін падало тьмянувате світло — на висоті, може, двох метрів у крижаних нішах прилаштовані довгасті світильники, схожі на гігантські плоди банана, наповнені так званим самосвітним газом. Електрики сюди проводити не можна, щоб не збурювати магнітного поля, отож вирішили обходитися хоч і не яскравим, але все-таки достатнім світінням газу. Подекуди стіни іскрилися, як скло, а внизу був звичайний піскуватий грунт.
— Історична мить, Віро! — вигукнула Клара. — Ти вперше ступила на поверхню Антарктиди. Бо то все, — кивнула угору, — крижаній щит, а сама вона ось…
Ішли, весело перемовляючись, дихалося легко, склепіння було високе, аж не вірилось, що над головою десятки тисяч тонн.
— А чого нам боятися? — жартувала Клара. — 3 нами ж Атлант! Якщо склепіння почне осідати, він підставить свої міцні плечі.
— А що ж? — оскірився Генріх. — Цю кригу можна розметати…
— Краще не треба, — кинула Віра. — Не храбруйте, а то он я бачу тріщини…
Справді, подекуди склепіння було покреслене тріщинами товщиною, може, з палець. Генріх, задерши голову, поглянув на них і спитав у Клари:
— А що, бували випадки зсувів?
— Жодного.
Улучивши хвилинку, коли Генріх трохи відійшов од них, Віра спитала в подруги:
— І чим тобі подобається оцей зеленкуватий?
— Тим, що не надокучає. Цікавиться моєю роботою, Антарктидою, а не те що… Він якийсь не такий, як інші.
Уранос не дав їм договорити — роздивившись тріщину, приєднався до них. Віра завважила, що чим далі, тим більше на відшліфованій поверхні склепіння почала з’являтися паморозь.
— Чому це? — спитала, вказуючи на сніжну вату, що, ніби лишайник, вкривала стіни.
— Скоро дізнаєшся, — загадково відповіла Клара, уповільнюючи крок.
Незабаром долинув якийсь приглушений шум, а скоро можна було бачити, як прозорими сувоями клубочиться туман. Шум усе дужчав, і нарешті стало ясно: то шумить вода. Тунель вивів їх до величезного грота, посеред якого текла досить широка, але не дуже глибока річка. Вода бурунила на камінні, парувала, туман здіймався над її хвилями, слався берегами, спливав угору.
Довкруж панував напівморок, і, може, тому грот нагадував стародавній храм — склепіння усе в загадкових шпичаках, попід стінами незчисленні осяйні, немов кришталь, колони, темно-зелені нарости, схожі на бронзових ідолів; Віра стояла, мов заворожена, водила очима то в один, то в інший бік.
Рушили понад річкою.
— Так що, — гукала крізь шум до Клари, — ми вже не в кризі?
— Ні, он поглянь, льодовик коло входу, а ми всередині гори. Вона здіймається в товщі криги більш як на кілометр.
— Ого!
— Річка, як бачиш, витікає з-під гори. Мабуть, і магнітний полюс омиває.
— Полюс? — вражено кинула Віра. — А він хіба де?
— Якраз під горою.
— Та ти що? Під горою?
— А чи тобі не однаково? — тепер уже здивувалась Клара. — Чого це тебе хвилює?
— Та так… Хотілося постояти на самісінькому полюсі…
— Еге, — хитнув зеленкуватим волоссям Генріх, — такі місця притягують людей. Полюси, вершини найвищих гір, найглибші западини, найбільші водопади… Людська цивілізація розвивається по горизонталі.
— А я, наприклад, зовсім байдужа до таких точок планети, — сказала Клара.
«Як же ми з Ником доберемося до того полюса?» — міркувала Віра.
— Яка ж відстань до нього звідси? — повернула стурбоване лице до Клари.
— Ось відмітка, — Клара вказала на червоне коло, намальоване на скелястій долівці, в центрі якого стояв сірий ящичок. — Бачиш цифру? Шістсот метрів. Це так близько, що ми назвали грот «Магнітним полюсом». Всього за шістсот метрів звідси пасма силових ліній магнітного поля входять у земну кулю.
Віра одразу ж похнюпилась. «Всього шістсот метрів… — повторювала в думці. — Доведеться засмутити Никифора… Його задум нездійсненний. Звичайно, коли б він звернувся по допомогу… Але ні, жоден з інститутів не прийме його проекту. Який жаль!»
Никифор слухав розповідь Віри про поїздку в Антарктиду з нетерплячістю, властивою нервовим людям. Ходив по кімнаті і квапив:
— Конкретніше! Коротше!
А коли Віра обмовилася про зеленкуватого Ураноса, сердито кинув:
— Це ні до чого!
Докладно розпитував про грот «Магнітний полюс», і Вірі довелось ніяковіти: багато чого вона не знала. Які породи? Глибина річки при вході в грот? Швидкість течії? Температура води?.
— Треба ж орієнтуватися на місці!
Та найбільше Віра потерпала: як їй сказати про головне, про те, що до полюса з грота далеко, що, можливо, взагалі доведеться облишити всю цю затію з експедицією? Розповідала про ліфт, про тунелі в кризі, а Никифор усе підганяв:
— Ну, ну…
Йому вже малювалася картина: вони проберуться в грот, розпакують тюк і змонтують переносний бур. Джерело магнітного поля може виявитися зовсім близько від поверхні. Керни, звичайно, ламатимуться, треба заготувати алмазні. Спочатку він промацає породу ультразвуком.
Ех, коли б дістати хоч шматочок тієї таємничої речовини! Отоді б усі заметушилися, забули б про ігнорацію. «От Ярковий! Історичне відкриття! Даремно не прислухалися до його слів, ах, як негарно вийшло!»
Раптом зазвучав екран обов’язкового каналу зв’язку. Никифор закляк, Віра обернулась до срібного прямокутника. На ньому виринуло сухорляве, уже немолоде обличчя секретаря місцевої Ради Моралі й Етики.
— До уваги всієї комуни! — промовив секретар. — Науковий працівник Никифор Ярковий досі не визнав своєї провини. Рада Моралі й Етики оголошує йому перше попередження. Нагадуємо Ярковому, що після третього попередження, згідно з Кодексом, Рада буде вимушена винести рішення про усамітнення його на терені Гренландії.
Никифор стиснув кулаки:
— Чула? Погрожують! Та мені в Гренландії було б краще, аніж тут. Але вони ще пошкодують… —Забігав по кімнаті, затим звернувся до притихлої Віри: — А ти чого зіщулилась? Засуджуй мене, картай, ігноруй!
Віра поглянула йому в розчервоніле обличчя:
— Заспокойся, Ник. Ситуація серйозна, треба все зважити… Я ж тобі не договорила про грот. Полюс же не в гроті, а за шістсот метрів у надрах гори, так що експедиція наша сама собою…
— Що?! — Якусь хвилину він не міг вимовити й слова, а тільки дивився на неї. — Шістсот метрів… І ти гадаєш, мене злякають оті метри? Помиляєшся!
— А я б радила послухатися попередження…
— І що?
— Ну, зрозумій же, Ник, для тебе ж буде краще.
— Ну, що ж… Якщо злякалась, можеш кинути мене. Я сподівався…
Віра підвелася і підійшла до нього з відкритим поглядом.
— Ти не зрозумів. Ми будемо разом. Адже тобі потрібна моя допомога?
Никифор мовчки обійняв її за плечі.
Стугонить, лютує пурга.
Віра здригається, їй здається, що й «Електрон» дрібно тремтить від холоду. За ілюмінаторами — суціль темінь, по них шмагають без угаву сніжні нагаї. У голові гуде, скроні стискує тупий біль. Віра чує важке Никове дихання і шепоче:
— Ник… Ти чуєш, Ник?.
Він щось бурмоче, довго чимось там шарудить, нарешті в його руці спалахує ліхтарик.
— Жива?
— А ти?
— Я живучий…
Тепер вона бачить його розпухлу щоку, закривавлену губу.
— Та-ак… — каже Никифор. — Це ще добре, могло бути й гірше.
— Будемо сподіватися, що тепер піде на краще.
— Ще Прометей дав людям… сліпу надію.
…Велика червоняста куля сонця сховалася десь за далекою Африкою, коли вони, подолавши води розбурханого Індійського океану, наблизилися до полярної снігової пустелі. Вона зблиснула крижаною стіною, освітленою прожекторами, об підніжжя прямовисних крижаних урвищ люто билися водяні вали, дроблячись, пінячись у німому ревищі.
Віра сиділа за спиною в Никифора (він як прикипів до пульта управління) і через його плече дивилася в передній овальний ілюмінатор. Панорама розгорталася непривітна, сувора. Дівчина зіщулилась, відчуваючи фізично, вочевидячки свою слабосилість супроти стихій природи.
— Тримайсь, Віруню! — вигукнув Никифор, на мить обернувшись назад. їй здалося, що обличчя в нього пополотніло.
Тієї ж миті «Електрон» шугнув у чорне провалля антарктичної ночі. Отут і почалося. Апарат шпурляло, як скіпку. Ник намагався знайти сприятливу повітряну течію, то пірнав униз, то кидався вгору, з острахом фіксував моменти, коли кермування вислизало з-під контролю і «Електрон» опинявся під владою стихії. І чим далі пробивалися в глибину континенту, тим частіше це траплялося. То їх струшувало так, ніби вони котилися по камінню, то перехиляло набік, а одного разу «Електрон» перекинувся догори дном. Тоді Никові ледь удалося стабілізувати апарат, але з кожною хвилиною керувати ставало все тяжче. Ілюмінатори затягло памороззю, апаратура з трудом дотримувала висоти, прилади розпачливо мигали, немов благаючи про допомогу. Після того, як буря вдруге перевернула апарат, Никифор вирішив іти на спуск. Не вічно ж отак лютуватиме хуртовина. Але тут низові потоки повітря внесли свої корективи — «Електрон» ударився об сніг, прокотився трохи і застряв…
— Не дуже гостинна зустріч, — обізвався Никифор. — Зараз вийду, побачу, чи можна щось зробити.
— Не смій! Чуєш, Ник, не смій! Спочатку одягни костюм з обігрівом. І маску.
Віра, ставши на коліна, почала перебирати тюки, безладно розкидані по борту. Нарешті знайшла. Никифор нехотя одягся.
— Ти ж далеко не відходь, — просила Віра.
— Добре, добре, ти не хвилюйся.
Люк тепер був угорі, і поки Никифор видерся крізь нього, дике ревище пороснуло снігом у кабіну. Там стало так холодно, що Віра й собі надягла костюм з обігрівом.
Минуло, може, з півгодини, а Ник не повертався. Вірі ставало жахно на душі. Здавалося, вона одна тут на всьому континенті, серед снігів, буран засипле її, поховає живою, і ніхто не прийде на допомогу. Ввімкнула антену і одразу ж почула якесь шкрябання, затим цокання. Прислухалася — стукають у люк. Невже заклинило? Мерщій намацала кнопку, втопила її різким натиском — люк почав одсуватися, поволі, з натугою, але все-таки отвір більшав і більшав. Никифор завалився всередину, як лантух.
— Розумієш, руки так закоцюбли… — говорив, розтираючи пальці.
— А що я тобі казала?
— Ну й температурка…
— Дійсно, краще було б уже розтопити цю кригу!
— Ну, що ти! Таке й скажеш… Це ж холодильник планети, не думай, що це примха природи. Втручатися в гармонію природи треба обачно, бо наслідки можуть бути трагічні.
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑