Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершене —
поле!
…І понад гречкою бриніння бджіл,
а ще отари понад лісом,
і Києва далекого торжественність нагорна, —
усе, усе в природі каже:
пізнай себе самого, пізнай.
Максим Петрович підпер руками голову і заплющив очі. «От якби хмариною понад тими полями», — з'явилась і розтанула думка. Хоч очі були заплющені, сяйво не зникало, і останні слова чітко закарбувалися на сітківці, зазвучали хоралом: пізнай себе самого, пізнай…
Почувався легко, ніби в невагомості, та раптом виник різкий шум, у вухах і скронях стало повно шуму, наче поруч рушила електричка.
Може, через той шум він і не почув, як зайшла Діана. Збентежена жінка, зупинившись на порозі кабінету, похапцем вийняла із сумки якісь папери. Один аркуш висковзнув у неї з рук, піймала, наче білого птаха, піднесла вгору.
— Це ось, Максимку, тобі від «Сократа». Перша тисяча років — твоя! Чуєш, твоя! Нетлінне сяйво золоте, як сказав поет. А Севертека із заздрощів…
Мовчанка і непорушність господаря здивували. Чи задрімав?
Легенько торкнулась плеча і скрикнула. Максим Лук був мертвий. Книги, які він створив, житимуть тисячоліття, а він сам…
Як не намагалася Діана стриматись, спазми здушили горло, і вона дала волю сльозам.
Сторінка: 1 | 2 | 3
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑