Гілки тополі за вікном схитнулися, певне, там закублилось птаство, і Максим Петрович поклав ручку на чистий аркуш, підпер голову рукою і деякий час бездумно дивився на дерево, на білясті клапті неба, що просвічували крізь нього.
Останнім часом він усе частіше і з якоюсь полегкістю відкладав ручку. Раніше цього з ним не траплялось, писав, не підводячи голови, цілими годинами. Перевтома? Але ж інші он у шістдесят літ бадьорі, працюють легко. Може, в тому й суть, що легко? Йому ж художній образ давався не просто, звести ажурні вежі роману — то тяжкий, виснажливий, довгорічний труд, що всотував енергію мозку і серця. Те безперервне горіння живилося затаєною свідомістю: задля цієї праці він і живе на Землі, це його історична місія. Два романи трилогії йому, безперечно, вдалися, хоча критика згадала про них лише мимохідь. Та хіба він пише для критиків? Кожен день приносить листи — люди чекають, сподіваються… То голоси самого життя — хіба ж на них можна не відгукнутися?
Максим Петрович написав епіграф до розділу, почав перше речення, та одразу й закреслив: не те, не те… Слова якісь пісні, нейтральні, позбавлені силового поля, і думка розпливається, життя зникає, залишаються тільки знаки.
Залементував дзвоник. Мабуть, хтось із друзів-грабіжників. Вони відбирають найдорожче — час. Проте Максим Петрович пішов зустрічати непрошеного візитера без внутрішнього протесту. Робота все одно не йшла, а згаяну годину природа, може, якось компенсує. Відчинив двері — Севертека!
— По обличчю бачу: відірвав од рукопису! — загукав гість з порога. — Максим Лук невтомно збагачує людство!
Максим Петрович ніколи не сприймав його іронії, але звик, так, як ото звикають до гуркоту холодильника.
— Та працюю… потроху. Заходь.
Широкоплечий, животатий Севертека, тягнучи величезного портфеля, попрямував до кабінету, навалився на крісло, аж пружини заскрипіли.
— «Працюю…» Завжди він працює, ще з студентських літ! Тобі й померти ніколи буде, — видихнув Севертека, ставлячи портфеля на підлогу.
Скільки й пам'ятає його Максим Петрович — вони разом училися в університеті, — Севертека виділявся настирливим дотепуванням, через те ж і Севертекою став. Звуть його Грицьком, але, знайомлячись, він кожному переповідав анекдот: «Знаєте, як одна жінка говорила? Севертеко, Севертеко, чуєш, як смішно чоловіка звати — Грицько! Оце ж я й є». От його й прозвали Севертекою. Скоморошничав і тепер, хоча й став доцентом, та якщо колись це мало засвідчувати веселий характер, то згодом нібито прикривало глибоку натуру, — такий собі усний Вольтер чи Еразм Роттердамський. І найбільше кпинив із Максима Петровича саме за невилазну, каторжну працю.
— Ну, що нового, анахорете? Яку стрілу посилаєш у майбутнє?
— Та… застряв, як муха в патоці.
— А я тобі казав, і не раз, у такому розрізі: дай собі відітхнути, відпочинь!
— Коли б я тебе послухав, то… трилогії ще не було б і в зародку.
— Так життя ж минає, а Бальзаком все одно не станеш!
Максим Петрович ковзнув поглядом по густому йоржику товариша, досадливо поморщився. Наче й не дурний Севертека, а не розуміє, що другий Бальзак нікому не потрібен, а творча праця — то ж і є життя.
— Ну, знаєш…
— Знаю, знаю, мистецтво вимагає жертв. Але ж роками… та що я кажу, ось уже десятиліття ти прикутий до цього столу, як до галери! В такому розрізі.
Це мало означати турботу, вболівання, але Максим Петрович відчув якусь нещирість у голосі, награність, фальш. «Чи він мені заздрить? — подумав.— Відтоді, як перехопив Діану, йому не дає спокою моя «галера». Чому б то? Чи, може, прочитав про мене в Літературній Енциклопедії'?
— А ти не чув про австралійського вченого Тейлора? Він витратив сорок шість років життя на пошуки первісних мурахів, і таки знайшов на півострові Ейр. Вважалося, що вони вимерли ще вісімдесят мільйонів років тому, і ось учений натрапив на кілька колоній живісіньких «викопних» мурахів. Хіба це не взірець самозабуття у праці?
Севертека вибалушив на нього очі:
— На мурахів… у такому розрізі… майже півстоліття?! Жахливе марнотратство.
— Ні, це науковий подвиг. Знайдено ланочку еволюції біологічного виду. А це крок у пізнанні світу.
— Крок до істини? — подався вперед Севертека. — Так давно помічено: істина — у вині. Я й заїхав, розумієш, у такому розрізі.
Він діловито розкрив портфеля, вийняв одну по одній три пляшки з красивими етикетками — вино, горілка, коньяк — і поставив їх просто на аркуші рукопису, що встеляли стіл. Потім почав діставати згортки, в яких, певне, була закуска.
Максим Петрович зніяковіло дивився на товариша, не можучи збагнути, чого це він затіває учту. Севертека, помітивши розгубленість Максима Петровича, підморгнув:
— Діна ще дещо привезе, я дзвонив їй. Ми ж знаємо, ти чоловік не ресторанний, от і вирішили, в такому розрізі…. Бо хіба ж у тебе, самітника, що-небудь є в холодильнику? Може, коробка скумбрії… Діна салат зробить, от і відзначимо.
Аж тепер до господаря дійшло: сьогодні день його народження. Але ж дата не кругла — шістдесят один… уже шістдесят один?
— А знаєш, Грицьку, все це… фікції, оці дати. Життя — суцільне, а ми ділимо його на якісь відтинки.
— Ти що, хочеш відкрутитися? — вирячився Севертека, — Нічого, брат, не вийде. Діна сказала…
Діна… Діана… зоря його юності, гострий щем серця. Може, через неї так і лишився самотній. Тонкі риси обличчя, дивовижні агатові очі з синім відтінком, неповторний грудний голос… Але ж з емоційної сфери усе це давно перейшло в пам'ять, і нехай собі там зберігається, навіщо ці збурення? Перегоріло, перетліло…
— Я хотів докінчити розділ. Раз життя коротшає, треба працювати інтенсивніше.
— Робочий день уже закінчився, Сізіфе. В тебе хоч є скатертина заслати стіл? Давай, поки приїде Діна…
Дивно, але Максим Петрович і собі заметушився, прибрав із столу папери, застелив його квітчастою клейонкою, дістав із серванта чарки і бокали, поставив пляшку шампанського. Перемовляючись із Грицьком, думав про Діану. Було трохи досадно, що перебили роботу, але терпка цікавість змушувала серце битися частіше. Діана, Діана… Хоча б не пропустити першої миті, коли зустрінуться їхні погляди — це враження найоб'єктивніше. І чого вона раптом… Чи хоче побачити, як постарів, подався супроти Грицька за останній рік? Хоча на шістдесятилітті не була, — сидячи в президії, він уважно дивився в зал і вже кого-кого, а їх із Севертекою помітив би.
Нарешті з'явилась, і перше враження було: гарна, ще зовсім не стара. Така, як колись, і не така… До кутиків очей вчепились павутинки, обличчя прижухло, щоки втратили дівочу тужавість, але це таки вона. Трішечки відкопилена нижня губа і зараз надає обличчю якогось торжествуючого виразу.
Миттєва ніяковість була погамована, і ось вони вже заговорили, як і належить давнім друзям. Колись вона була веселою щебетухою, тепер її мова розважлива, некваплива, голос ніби аж погустішав. І пишна стала, як пава.
— То що, Максимку, перевалив за шостий десяток? Рости великий і мудрий! — Її ніжні пальці торкнулися його вух, легенько сіпнули вгору. В очах їй щось змигнуло, стріпнулись густі вії, і розчулений Максим Петрович прихилив її до себе та й діткнувся примхливих губ.
— Дякую, що ви з Грицьком згадали…
Севертека загукав:
— А він і забув! Сидить собі, пише, а я й кажу: істина, брат, у вині!.
Ступивши з тісного, пофарбованого у вишневе, коридора до просторої кімнати, яка правила Максимові Петровичу і за кабінет і за вітальню, Діна примружила очі, роздивилася.
— Ого! Тут зовсім інший світ! Лаокоон… А хто цей мореплавець? — вказала на картину. — Він що — прив'язаний до щогли?
— То Одіссей.
— Хороше в тебе товариство… — Діна перевела погляд на чоловіка. — А ти чого сидиш склавши руки? Бери он, там усе є для салату.
Севертека, дурнувато усміхаючись, ухопив сумку і пішов на кухню.
Після першого ж тосту, випитого за здоров'я іменинника, «нашого славного письменника», Севертека розпочав нові наскоки на «галеру», мовляв, пора економити енергію, більше і — головне — регулярно відпочивати, бо доробок уже ж є…
— Що ж то за будівничий, який вилежується в холодку, коли залишилося звести дах? — добродушно захищався Максим Петрович. — Та й взагалі, мислячий мозок ніколи не вимикається.
— Йому якби тільки відпочивати, —Діна кинула докірливий погляд на свого балакуна. — Колеги вже давно професорами стали, а ти… все стараєшся, щоб не старатись.
Севертека змовчав, налив собі коньяку, одним духом вимчав і взявся апетитно заїдати салатом.
— Ми в гостях у письменника, — провадила далі Діна. — Цікаво, про що ти зараз пишеш, Максиме?
— Ну, як тобі сказати…. Завершую останній роман трилогії. Сучасність. — Максим Петрович усміхнувся. — Взагалі, я все життя пишу про життя.
— А я всю дорогу писав би про дорогу, — вставив Севертека і, зиркнувши на дружину, докинув: — і пра дорогy…
— А чи не міг би ти щось прочитати, ну… хоча б останнє речення, написане сьогодні, — Діна схилила голову набік, заглядаючи йому в очі.
Сивоусе обличчя Максима Петровича знову освітлила посмішка:
— Ось воно: «За всіх скажу, за всіх переболію…»
— Щось знайоме, — одірвався од тарілки з салатом Севертека. — Десь наче чув… у такому розрізі.
— Це слова Тичини, — кинув Максим Петрович. — Я взяв за епіграф.
— Звичайнісінькі слова, — замислено сказала Діна, — а який великий об'єм інформації!
— Та ще й якої інформації! — підхопив Максим Петрович. — У цій формулі сконденсоване життя й діяльність письменника…
— А фактично тут маємо всього три лексичні кристалики: «За всіх», «скажу» і «переболію». Оце компоновка!
— Пішла кібернетика… — Грицько хитнув головою у бік дружини. — Але ж художня література… Як її запрограмуєш?
Діна кинула на нього невдоволений погляд, знизала плечима:
— Сучасні електронні машини мають удосконалені процесори-блоки з асоціативною пам'яттю, здатні моделювати всякий процес, будь то безперервна розливка сталі чи робота мозку.
— Це дуже цікаво, — Максим Петрович простягнув руку за олівцем, хотів щось записати, але передумав. — Процесори… їх що, навчили думати?
— Саме так. Це частина комп'ютера, яка викликає інструкції з оперативної пам'яті, аналізує, зіставляє і робить висновки. Хіба це не думання? Та ще й глибше, ніж у декого…
Помітивши, як скривився Грицько, Діана грунтовно, з подробицями розповіла про випробування найновішого електронно-думаючого комп'ютера «Сократ», призначеного для прогнозування суспільних явищ. «Сократові» вмонтували найскладніший, найкомпактніший процесор, зрештою, в нього все «най…» Останнє слово кібернетики!
— Одного тільки йому бракує — скромності, як і декому з людей… Я ввела в програму знаменитий Сократів афоризм: «Я знаю те, що я нічого не знаю», а цей наш категорично твердить: «Я знаю те, що я знаю все!»
— А може, й знає геть усе, — похмуро обізвався Севертека. — Хіба йому не під силу запам'ятати нашу Велику та ще й Британську Енциклопедію?
— Об'єм пам'яті — це, звичайно, важливо, — сказав Максим Петрович, — а от чи досягнуть електронні розумники такої глибини мислення, як людина, — в цьому я дуже сумніваюсь.
Підвівся і ввімкнув торшер біля журнального столика.
Сторінка: 1 | 2 | 3
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑