Він почав пояснювати жриці, де стоїть апарат. Головний орієнтир — Долина предків у Країні Щитів. Усе вона зрозуміла якнайкраще, мабуть, в її пам’яті є детальна карта.
Юнаки під час розмови стояли мовчазні, потім, очевидно за її наказом, пішли. Невдовзі повернулись, несучи половинки розчахнутої вздовж деревини. Причому середина з тих половинок була вибрана, і вони скидалися на довгі ночви.
Петро з цікавістю ждав, що вони робитимуть далі.
Поклали одну половинку торцем до балона, підсунули під нього, і він лежав тепер, як торпеда перед пострілом. Один (один!) юнак нахилився і почав легко пхати, балон посунувся до другого кінця. А там поклали, торець в торець, другу половинку, на яку він легко сковзнув… Уже був метрів за п’ять чи шість від того місця, де лежав спочатку! Деревину, яка звільнилася, перенесли наперед, і все повторилося знову.
Яворович помацав «люльку» — внутрішня поверхня ковзька, ніби змащена якимось спеціальним мастилом. Здорово, молодці!
— А плато? — обернувся до жриці. — Як же через високогірне плато?
«Через плато переносити не будемо».
От тобі й на!
— А як же?
«Це забере багато часу. Поведуть по ярах. Не треба боятися, що їжа загине, скоро вона буде там, коло птиці».
Юнаків з балоном уже не видно було за деревами.
«Ти дивись… — ворухнулось у Яворовича. — Вміють працювати, хоч і необхідності не було! А може, й була, хто його знає. Житла, храми, які-небудь греблі… Та навіть збирання готових плодів…»
«Ти маєш рацію, людино, ми вміємо працювати Розум не може існувати без праці».
Петро подивився на неї з повагою. Вона підвелася і пішла в той бік, куди юнаки попхали балон. «Щось вона замислила»… — подумав Петро.
Знову ввімкнув рацію і, почувши мелодійний голос Людмили, розповів про спосіб транспортування балона, про свої сподівання продовжити експедицію… Там, на «Астероїді», в радіорубці зібрався увесь екіпаж, і всі вітали Петра. Керманич наприкінці сказав:
— Якнайшвидше повертайтесь, Яворовичу, тут все обміркуємо.
Людмила ще пожартувала про «Венерійську русалку», а Петро подумав, що якби керманич залишив їх удвох на станції, то тут уже гордовита Людусь… А що тут — і сам не знав. «Дурниці в голову лізуть!».
Попрощавшись, почав складати рацію. Думав про жрицю. Щось вона не договорює, щось таїть. Але що?
Настрій у Яворовича був піднесений. Ішлося легко, навіть ящик із рацією не здавався важким, хоч і відтягував плечі. Скоро, скоро «Астероїд», товариші-друзі, а там і Земля!. Коли б тільки доправити балон та зарядити баки… Земля вабила з такою силою, що Петро й забув про свої плани лишитися тут на рік чи два працювати на станції. Йому здавалось, що він пробув на Венері принаймні сотню літ — без прозорого повітря, без яскравого Сонця, без людських голосів! І ось незабаром він вирветься у безмежність, пройняту промінням, у простір, який можна оглядати в радіусі мільярдів світлових років,— ні, як же, скажіть, не радіти?
Венерійці пересували балон спритно і без «перекурів». Коли Яворович наздогнав їх по сліду, то аж здивувався, що за балоном ішов цілий натовп. Згодом, придивившись, він помітив, що вони працюють по черзі, очевидно, підмінюючи втомлених. Задні несли ще дві «люльки», причому не на плечах, а під пахвами, притискуючи до боків. Певне, деревина ця була зовсім не важка.
Дуже здивувався Яворович, побачивши, що поперед усіх іде, рівно ступаючи і високо тримаючи свою гарну голову, жриця. По її сліду юнаки попихають балон, і він нечутно сковзає, наче човник у ткацькому верстаті, де замість кросен — чорні стовбури. «Невже вони без неї не знають напрямку? — подумав Петро і тут же сам собі відповів: — Певно, що не знають, інакше чого б вона йшла таку даль?»
Йому хотілося зупинитись, настроїти рацію і передати на «Астероїд», що транспортування іде успішно, що вони вже наближаються до гірського плато, он уже починається і яр, по якому вони перетнуть цей високо піднятий п’єдестал Великого Розпорядника. Але стримався, вирішив радіювати уже від літака, та й то тільки тоді, коли пальне буде в баках.
Яр був широкий і глибокий, це, власне, одна із численних долин, що перерізають плато. Мабуть, в певні періоди року ця Долина стає річищем, бо крізь густу щітку низької рослинності помітно пісок і дрібне, обшліфоване водою, каміння. Долина звертала то в один, то в другий бік, але все ж таки неухильно вела до цілі.
І раптом затримка. Всі зупинились. Петро підвів голову і побачив на схилі такий знайомий і такий несподіваний після всього, що трапилось, жовтий кущ з великою білою кулею. Власне, куля вже розкрилася, зажевріло червоне око — наче закритий семафор. Яворович і здивувався і… зрадів. Здивувався, бо думав, що всі ці голови, до одної, загинули під ударами Довговолосих, а зрадів тому, що хоч один екземпляр лишився і його можна буде показати іншим членам експедиції.
Та екземпляр цей, мабуть, не хотів стати експонатом для цікавих землян. Він послав навстріч світлопоклонникам чималий загін Голомозих із списами в руках, а сам, бач, засвітив своє криваве око. Петро швидко вийняв мазера і пройшов наперед.
Жриця простягла руку, щоб зупинити роботів, але вони тільки схитнулися, наче наткнувшись на невидиму перепону, і продовжували йти. Видно, воля того, хто послав їх, сильніша.
Відстань зменшувалась, світлолюбці збились у тісний гурт. «От як повтікають, — подумав Яворович, — коли я тоді сам упораюсь?» І націлив на роботів мазера… Але ввімкнув тільки прожектора і добре зробив. Засліплені яскравим світлом, Голомозі кинулись назад, спотикались, падали, схоплювались і бігли до свого мовчазного господаря. Невже доведеться зрізати цей «кущ»?
Петро звернувся до жриці:
— Прошу передати…
Але він не встиг докінчити фрази, як червоне око погасло, і білі пелюстки закрили голову.
«Не треба гніватись, Людино, він подумав, що це вороги. Далі перешкод не буде ніяких, і ви безпечно дістанетесь до птиці. Я залишаюсь тут. А завтра ждатиму тебе, Людино, на плато, саме там, де раніше стояла твоя птиця».
— А цей… — Петро кивнув на білу кулю, — не вчинить тобі нічого злого?
«Ні, Людино, бо це — мій бідний брат».
Яворович так здивувався, що навіть забув поспитати про завтрашню зустріч, а коли здумав — уже вибиралися з долини в ліси Країни Щитів. Жриця лишилася біля Головатого. Про що вони говоритимуть? І чи він їй кровний брат, чи, може, вона сказала в тому розумінні, що походить із їхнього середовища, з їхнього народу? Вона світлопоклонниця, прагне до космосу, мріє про Сонце, а він перебуває в тумані самозаглиблення. Стоятимуть поруч, а між ними буде непереборна прірва…
Ніч застала Яворовича і його нових друзів у лісі. Не знав, як вони, але сам він дуже стомився, хоча й робили привали і підкріплялися чудовими плодами, які збирали побіля себе. Вирішив зупинитися на ніч.
— Шабаш, хлопці! На сьогодні досить.
Але «хлопці» не сприймали ні його слів, ні думок. Ішли, як і раніше, пхаючи балон і швидко підкладаючи попереду «люльку». Довелося зупинити переднього і самому сісти, простягнувши ноги. Тоді й вони посідали, але не колом, як то роблять люди, а там, де хто стояв.
Тільки обіпершись спиною об дерево, Петро відчув, яка втома розлилася по всьому тілу. Тепла венерійська ніч одразу наслала на нього дрімотність, заколисала невгамовного сина Землі. І йому приснилось, наче він пливе в океані світла, з кожним помахом руки здіймаються світні хвилі, але долоні та й усе тіло не відчувають текучості світла, його сприймають самі очі. «Треба зачерпнути його просто долонею», — приснилась думка, і він так стиснув пальці в кулак, що прокинувся. У вічі йому справді різонуло світло: на балоні стояв засвічений ліхтар і сизуватою колоною підпирав небо. Чорні стовбури дерев вилискували, наче мармурові, і здавалося, що це не ліс, а якийсь дивовижний храм. Венерійці, сидячи в застиглих позах, не зводили очей із світла.
В першу мить Петро так і охолов: червона жилка, наче натягнута струна, прошиває світляну колону. Ввімкнули, ввімкнули мазера!. Яворович, обережно ступаючи, не зводячи очей з ліхтаря, почав наближатися до нього. Напружена увага його фіксувала все — і венерійців, і положення балона («хоча б не схитнути!»), і грунт під ногами. Він не йшов, а крався, наче перед ним був не ліхтар, а якась страшна гадюка і не дай бог її сполохати… Ривком простяг руку і вхопив ребристий футляр. З грудей із шумом вирвалося затамоване повітря. Вимкнув, погасив. Зникли мармурові колони, храм обвалився важкою темрявою. Але ось очі звикли, і Яворович помітив, що вже починає світати. Тупцював навколо балона, не знаючи, як порадитися з «хлопцями». Але вони, мабуть, здогадалися, попідводились і взялися за діло.
Чорна торпеда зрушила з місця і почала прошивати ліс. Яворович закинув за плечі ящик з рацією і пішов услід, витираючи з чола холодний піт. Бо саме тепер, коли він роздумував над нічною пригодою, йому зробилося по-справжньому страшно. І не за себе, хоч, може, підсвідомо і за себе, та таки воно так і було, що десь у глибині душі, на самому її дні боявся за себе, але тільки не усвідомлював цього, а те. що розумів ясно і чітко — це страх за оцих молодих венерійців, за балон, за виконання свого обов’язку. Вони ж як діти…
Здумав чомусь Рожевого. Думки про нього з’являлися ї раніше, але якось уривками, мимохіть, а тепер, з наближенням до пам’ятної Долини Предків, образ його витіснив усі інші. Справді, де він, що не дає про себе знати? Що він зараз робить? Певне, ховають загиблих воїнів. Дорого заплатила Країна Щитів, але Захмарна Країна — ще дорожче, її вже немає, та й не буде ніколи. Того одного, в яру, можна не боятися… І навряд чи він захоче продовжувати «експерименти» Великого Розпорядника. Та навіть коли б і захотів, то не зміг би.
Почалося згарище. Юні венерійці зупинилися, видно, вражені побаченим. На великій площі дерева були винищені дотла, жодного стовбура не лишилось. Нагиналися, брали в долоні попіл і, мабуть же, обговорювали, обмірковували загадкове явище, але Петро їхніх думок не сприймав.
Пішов, збиваючи ногами куряву, до урвища. Звідси він допоміг Синам Риби здолати нападників, тут на нього насувався вогняний вал…
Внизу, в долині, вештається багато постатей; посередині під гострим кутом вишикувалось дві шеренги, звідси вони скидаються на двоє крил.
«Він десь там! — радісно і водночас чомусь тривожно подумав Петро. — А де ж йому ще бути? На плато він своє зробив…»
Ще раз окинув поглядом долину і пішов униз. Хотів однести рацію до літака (тут уже рукою подати!), але передумав, не захотів з нею розлучатися.
Так, в долині ставляли на вічний спочинок мертвих. Сотні чи, може, й тисячі мумій зайняли вже свої місця в печерах, а нові все прибували і прибували — їх приносили на трикутних щитах.
Вступивши в долину, Яворович якось одразу, незважаючи на метушню, побачив постать Рожевого. Його довговолосий друг стояв на підвищенні, саме на стику двох шерег своїх воїнів, стояв, пильно дивлячись вперед. «Невже він мене ще не помітив?» — подумав Петро і гукнув щосили:
— Вітаю тебе, друже! З перемогою вітаю!
Але Рожевий мовчав.
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑