Новик вдихнув і видихнув. Повітря було свіже.
— В порядку.
— І в мене також, холера ясна! — обізвався Микола Рудий.
— Ну, от і чудово. Прохання до заходу Сонця повернутися на Базу.
Підвівшись, вони спочатку обдивилися один одного — ніяких пошкоджень на скафандрах не було. А потім оглянулись на гору і заклякли, вражені побаченим. Там, де був їхній сховок, куди вони не встигли добігти, глибоко в грунт угруз гостроребрий уламок скелі! Он чого двигтіло під ногами… Холодок запізнілого страху прокотився по спині, коли Новик уявив, що б сталося, якби вони сиділи там…
— Холера ясна… — прошепотів Рудий.
— Мабуть, хтось із нас в сорочці народився! — вигукнув Костянтин Федорович.
— Обоє, бісова личина! — озвався Микола.
Тепер уже їх охопила ейфорія: були за кілька секунд від смерті і лишилися живі!
Заспокоївшись, почали оглядати обвал. Тим часом буря вляглася зовсім і новонаметені бархани застигли в нерухомості.
Микола Рудий цікавився мінералами, — відбивав топірцем камінці з окремих жил відпанаханої скелі та кидав їх до «геологічної» кишені свого скафандра. Новик пильно придивлявся до грубих шарів породи, відбатованих скелею. Сірі, біласті, рудуваті, вони нагадували шкуру зебри. Та ось він помітив якусь пляму. Мабуть, смуга осадкових порід… Так і є — черепашки!
— Знахідка, друже!
Показуючи дрібні уламки черепашок напарникові, Костянтин Федорович не приховував своєї радості.
— Ну, хто тепер заперечуватиме, що життя на Марсі було? Хто, я вас питаю?
— А ніхто, холера ясна! — засміявся Рудий.
Длубаючись у породі, що була колись дном океану, дослідники навизбирували цілу жменю черепашок. Потім зафотографували місцину, позначили підхід низкою камінців та й рушили до Бази, бо вже вечоріло, незабаром язики лютого космічного холоду лизатимуть піски. А завтра можна розпочати пошуки з самісінького ранку.
На Базі, як і слід було сподіватися, їхня знахідка викликала фурор. Раділи всі — від командира до кухаря: лише за оцими дрібними уламками давнього життя варто було летіти на Марс! А це ж тільки початок, будуть ще цінніші реліквії!.
Цієї марсіанської ночі Костянтин Федорович майже не спав. Крутився на своєму надувному матраці, марно намагаючись зупинити круговерть думок. Раптом над вухом прокукурікав півень — хрипко, з отим протяжним «а-а-а…» Він схопився. Пам’ять увімкнула ці звуки з далекого сільського дитинства саме вчасно: на марсіанський обрій викотився маленький диск золотого Сонця…
Того дня Костянтин Федорович не забуде ніколи.
У піднесеному настрої вони рушили від свого космічного корабля. Вже підходячи до розчахнутої скелі, Костянтин Федорович раптом перечепився за якийсь майже непомітний виступ і засторчакував у виїмку. Таке з ним траплялося й раніше, бо якось не звик дивитися під ноги. Але то ж на Землі. А тут… Падаючи, забився не дуже, але з жахом почув зловісне сичання: із скафандра виходило повітря.
Безпорадно, гарячково обмацував цупку, таку міцнющу тканину, намагаючись знайти пошкодження. Це ж сама смерть сичить йому в вуха…
— Мундштук, холєра ясна! — скрикнув Рудий.
О боже, він зовсім забув про мундштук! Схопив його в рот, затиснув зубами. Тепер нехай шипить, не страшно — запасного балона височить надовго…
Звісно, довелося вертатися на Базу. Витрачено було майже иівдпя, зате ж тепер Новик був обачливіший, дивився куди ступати.
— Виявляється, й на Марсі є тяжіння, трясця його матері, — пожартував Рудий.
Удруге прийшовши до розкопу, Костянтин Федорович заходився розглядати виступ, що об нього спіткнувся.
— Мабуть, якийсь камінь, холєра ясна. — Микола теж присів навпочіпки.
— Зараз побачимо. — Новик вийняв лопаточку і почав обкопувати. І в міру того, як вибирав грунт, його охоплювало хвилювання. — Дивний утвір… Ні, це не камінь, а скам’янілість…
Почав обережно похитувати, потім спробував витягти, але не зміг.
— Допомогти? — запропонував Микола, беручись і собі.
Удвох вони витягли «палицю» і одразу ж взялися очищати її від затверділого піску і глини.
— Цілий стовбур, — холєра ясна!
— Це кістка, — сказав Новик якомога спокійніше, — скам’яніла кістка… якогось ссавця.
— Може, Гомо Марсіануса? — засміявся Рудий. — Так її ж не менше двох метрів!
Новик повертав костомаху на всі боки, мовчки обмацував (хоч крізь грубі рукавиці що можна відчути?), потім сказав:
— Даремно жартуєте, колего. Цілком імовірно, що й Гомо… Це — гомілкова кістка… так, так… А кому вона колись належала, треба буде ще встановити.
— Нічого собі організмик, холєра ясна! — вигукнув Микола, ставлячи кістку сторч. — Вище нашого зросту! Гомілочка… Це вже серйозніше, ніж черепашки.
Тільки піднявши руку, він сягав верхнього кінця кістки. Поклав, усе ще дивуючись з такої «холери ясної».
— В умовах Марса, може, це — норма,— зауважив Новик.— А взагалі, Природа конструює ще й не таких гігантів… Гадаю, ми тут знайдемо ще дещо…
Маленькими лопатками багато не вкопаєш, а все-таки за кілька годин марудної роботи вони видобули ще троє велетенських ребер, що очевидно належали тій самій особі, кам’яне зубило і шкребок.
Цих знахідок було досить, щоб на все життя прославити кого завгодно з археологів, проте Новик був явно розчарований.
— Що з вами, Костянтине Федоровичу? — подивився йому в вічі Микола. — Холєра ясна! Невже ви не раді?
— Я шукав Гомо Сапієнса… — буркнув Новик.
— А-а…
Рудий швидко зміркував: останки гігантського Марсіануса Габіліса[3] геть підривають гіпотезу вченого про марсіанське походження людства.
Наступного дня Костянтин Федорович занедужав і розкопки провадили вже без нього. Кожну знахідку, проте, реєстрували: «З поховання, відкритого проф. Новиком», наївно сподіваючись втішити самолюбство вченого. А йому було зовсім байдуже, глибока апатія охопила тіло й душу, чоловік лежав пластом, тупо дивлячись на пластикову обшивку стелі. Він, звичайно, знав, яке велике значення для науки мають ці розкопки, і все-таки радості не було.
Майбутні біографи вченого назвуть цей період «кризою ідеї». Воно й схоже на те, бо навіть така унікальна знахідка, як відомий в усьому світі череп марсіанського гіганта, не зворушила його.
Череп відкопали десь на сьомий день виснажливої праці. Порівняно з кістяком Марсіануса, якому він і належав, череп був маленький, і що найважливіше — складався з однієї суцільної кістки. Жодного шва! Тільки в скроні застряг блискучий гострий камінець.
Коли череп занесли в ізолятор, Костянтин Федорович довго і мовчки розглядав його з усіх боків, навіть помацав той кам’яний наконечник, а віддаючи, тільки й сказав:
— П’ятсот грамів…
Це означало, що мозок викопаного марсіанина був мізерно малий. Колеги висловлювали припущення: може, цей марсіанський примат розвинувся згодом до високого інтелектуального рівня, розкопки тільки ж почалися…
Костянтин Федорович кривився на ті слова і заперечливо хитав головою. Хіба ж не ясно, що череп без швів не давав ніякої перспективи? Де вже тут говорити про гомо сапієнса — людину розумну… Очевидно, еволюція тут ішла по тупиковій лінії, зовсім не так, як він змоделював її в своїй гіпотезі.
А на верхню щелепу, в якій усі зуби зрослися в одну кістку, Новик не схотів і дивитися.
— Дайте мені спокій з тим дегенератом! — буркнув роздратовано. — Він запізнився на фестиваль Розуму…
— Влучно сказано. Запізнився, холєра ясна! — Микола Рудий обережно поклав щелепу у пластмасовий мішечок. — Та не сумуйте, Костянтине Федоровичу, ще ж не весь Марс розкопано.
Інколи Новик просто заздрив своєму колезі. Може, отак і слід жити, не вигадуючи казна-чого?
А проте Костянтин Федорович думав про того марсіанського мініцефала і тут, уже на Землі, сидячи в електрокарі. Та, власне, топ незграбило весь час не виходив йому з голови, з тієї миті, коли він розглядав череп, маленький череп з великими очницями. Як то йому жилося на березі моря? Як він сприймав мінливий світ? Чи мислив хоч трохи? Авжеж. Череп був напакований нейронами надзвичайно щільно, а великі очі вбирали широченну панораму. Великі і, звичайно, дуже випуклі… Та він же ось ними дивиться — сам Новик — аж дух захоплює! Далеко внизу котяться безконечні хвилі золотого моря, а високо вгорі пливе золоте кружальце, і він, марсіанин, добре знає: хоч воно й невелике, те кружальце, а випиває море, і доки прилетять сюди діти Голубої планети, навколо буде сама пустеля… О, щось з’явилося в небі, якась цяточка, більшає, зблискує… Космічний корабель. Він добре знає: то летить експедиція на Марс, там і він, Костянтин Новик, він знайде мої останки. Чиї «мої»? Та Новика ж, адже і я — Новик. Ми ж діти одного Сонця, одного Сонця…
— О, холєра ясна, прибули!
Костянтин Федорович кліпнув — немає золотистого моря, і він уже не високий та дужий марсіанин, а знесилений, кволий чоловік, який дивиться на світ маленькими примруженими очима. До нього долинає шум і гам космодромного вокзалу, товариші, пригинаючись, вибираються із електрокара.
Радісні обличчя, усмішки, вигуки і навіть зойки.
Квіти… Які ж вони яскраві, які красиві земні квіти!
І музика під голубим небом, і ніжний вітерець…
А в Костянтина Федоровича стиснулось серце від передчуття якоїсь біди. Скільки тут людей юрмилось! А він відчував порожнечу. Що сталося? Певне, щось сталося: нема Олени…
Ще водив поглядом по юрбі, а груди холодила безнадія, вже знав: її тут нема.
Ох, як запекло, защеміло серце! Перепочити б… Он там, де лава під стіною. На ногах ніби гирі, важко пересувати. А як же той марсіанус?.
Нарешті сів, маленькими ковтками хапаючи повітря, наче пив окріп. Душно. Заросле обличчя зросилося потом. І чого той Микола галасує? У присмерку з’явилися якісь тіні.
— Пробач, Костю, що спізнились. Михайло… Поки впорали малого…
Голос ніби Оленин… Так, так, це вони з Михайлом. А малий… Спізнились… Ні, це він запізнився… Тривожний скрик:
— Що з тобою, Костю? Ти занедужав?!
— Холєра ясна! Чоловік непритомний, а вони з квітами… Мерщій, мерщій, лікарю!
Микола Рудий шарпнув йому сорочку, гудзики посипались додолу.
Чиїсь тремтливі пальці торкалися його руки, а він уже стояв на березі золотистого марсіанського моря, високі дужі ноги омивало тепло, під округлим черепом без єдиного шва билася думка: «Звідки цей колір? Звідки цей колір?» І водночас він бачив, як там, на далекій Землі, біля нього пораються троє лікарів, чув невдоволене бурчання Миколи Рудого і Оленине схлипування:
— Спізнились…
«Усі кудись спізнюються, а Сонце випиває море, крізь воду просвічує пісок — майбутня пустеля… Он чому колір золо…»
Новик полегшено зітхнув, і це було його останнє зітхання.
--------------
Примітки:
[1] Олдовайська стоянка у східній Африці, де провадили розкопки англійські археологи.
[2] Відрив молекул у космос.
[3] Від «Гомо Габіліс» — Людина Уміюча.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑