— Не треба хвилюватися, юначе, все буде гаразд. — Голос його спокійний, упевнений, і це передається Феліксові, майже через хвилину пульс унормовується, рівнішим стає дихання. — Ну, от і добре. Яка сьогодні температура?
— Тридцять сім, — каже Юля. По голосу чути — хвилюється.
— Так, у межах норми. То що — будемо знімати пов’язку? — говорить професор, а сам уже обмацує її, починає розв’язувати. — Я тут приніс темні окуляри, доведеться деякий час…
— Не звикати, — нарешті обзивається Фелікс хрипкуватим голосом.
— Очей не розплющуйте, поки не надінемо окуляри. Отак, тепер можна.
Ну, що, здавалося б, розплющити очі? Один порух повік, одна невловна мить. А як її важко пережити! Свідомість благає, бунтується, сподівається…. Мозок лихоманить, виникає хаотичне нагромадження думок, вони стикаються, неначе птахи, і падають, падають кудись у глуху безвість.
Фелікс напружує всю свою силу волі і розплющує очі.
— Ну, як?
— Темрява, — прошепотів пересохлими губами.
— Це нічого, — каже професор. — Адаптація. Та ще ж і окуляри. І штори на вікні.
Справді, минула хвилина–друга — і темрява в очах почала танути. А в душі — крижина страху. Сітківка вловила біласті плями — провісники радості!
— Відсуньте важкі штори.
Благословенне будь, світло дня! Він обступив Фелікса з усіх боків, заполонив.
— Бачу, бачу, професоре… — прошепотів і рвучко підвівся на ліжку.
— Що ви бачите?
— Я бачу день! Ось він, його можна помацати руками! — Фелікс у захваті простяг руки і зненацька тицьнув професора у груди. — Ой, пробачте, я не навмисне.
Перед очима Фелікса все розпливалось, жодного предмета в палаті він не бачив — ні тумбочки, ні картини, ні люстри. Натомість — великі світні плями різної конфігурації і лінії, лінії, химерно вигнуті, закручені у спіралі.
Професор щось хмикнув, підійшла Юля, цокаючи каблучками.
— Заспокойся, любий. Мене ти бачиш?
— Безліч ліній. А це ось — тарілка, чи що?. — він простяг руку і торкнувся ґудзика на її халаті.
— Ось моя рука, подивись.
Феліксові аж полегшало, полагіднішало, коли відчув ніжні дівочі пальці в своїй руці. Та як тільки схилив до них голову, Юля засміялася і висмикнула руку. Цілувати при самому професорові? Чи він хоче, щоб вона крізь землю провалилася? І взагалі, такий серйозний момент…
— Та я… Дай поглянути.
Юля, зиркнувши на професора, що мовчки, з нахмуреним обличчям спостерігав за Феліксом, простягла руку. Він дивився не більше секунди. Обличчя йому гидливо скривилося, різким рухом відштовхнув Юлину руку і відсахнувся.
— Що сталося? — скрикнула Юля, неначе їй обпекло долоню.
— Там… на твоїй руці… кишать мікроби!
— Ти бачиш мікроби?! Олексію Сидоровичу, це ж галюцинації.
Професор сказав:
— А подивіться ще раз, юначе. Це… справді… дивно.
Фелікс морщився, роздивляючись таку ніжну, колись милу руку.
— Ну, що ви бачите? — спитав професор. Юля палала вогнем.
— Те саме. Якісь палички, ланцюжки, мачинки з хвостиками… І все те ворушиться, копошиться… Може, й справді галюцинація?
— Не схоже, — скинув бровами професор. — А втім, перевіримо. Ходімо в лабораторію. Проведіть, Юлю.
Фелікс ішов у морі світла. В кімнатах, які вони переходили, світло було яскравіше, в коридорах — приглушене, а лабораторія скидалася на дивовижний сонячний акваріум. Але всюди стіни під його зором або вгиналися, або вигиналися, творячи якісь дивовижні фігури, які одразу ж і розпливались, брижились і зникали.
Пораючись біля мікроскопа, Олексій Сидорович говорив:
— Ну, от зараз ми розглянемо… Будь ласка, Юлю, препарат крові… Сьогоднішні аналізи. Байдуже чия, давайте.
Спочатку професор поклав скельця під мікроскоп і довго роздивлявся сам. Потім звелів Юлі. А тоді вийняв і поклав перед Феліксом. Доки той роздивлявся, обоє вони — і професор, і Юля — насторожено поглядали на його зосереджене обличчя.
— Щось бачите? — не втерпів професор.
— Бачу… — Фелікс поволі порахував кількість мікробів, описав їхню форму.
В такий спосіб вони розглянули кілька препаратів, і в кожному Фелікс без приладу бачив те, що професор у мікроскоп. Сумніву не було — він здатний бачити мікросвіт! Явище досі нечуване, неймовірне. Людина-мікроскоп — хто б сподівався? Олексій Сидорович? Та коли б йому сказали… коли б він сам, власними руками не створив цього феномена, — ніколи б не повірив! Проте це був факт, і з ним потрібно рахуватись. Професор погамував свої емоції, навіть Юля, що спостерігала все це вибалушеними очима, навіть вона не помітила в нього ніякого хвилювання.
— Ну, що ж… — міркував він уголос, — замовимо лінзи з відповідною діоптрією… Все буде добре, юначе!
Юля крадькома позирала на свої руки.
Валізка з дорожніми речами вже стояла біля ліжка, скрипка в чорному футлярі лежала на постелі, а сам Фелікс, одягнений у світло-сірий літній костюм, сидів біля тумбочки, замислено виводячи слова на аркуші паперу і тут же закреслюючи їх. Пообіцяв написати вірша для інститутської стіннівки, та ніяк не міг зосередитись. Хмурив чоло, торкав масивні окуляри, губи ворушилися, повторюючи початок:
Ціла вічність пропливала
Під крилом у ночі,
Хвиля радості настала —
Світло б’є ув очі!
Хотілося якось так гарно, красиво подякувати людям, що «відкривають світло для очей», та рими втікали, як сонячні зайчики. Зрадів, коли зайшла Юля: можна було не ламати собі голову над віршем.
— Здрастуй.
Підвів голову, окинув поглядом її гнучку постать:
— Добрий день.
«Зажурена, — подумав, поглянувши в її великі голубі очі, і це чомусь викликало втіху, — але їй і зажура личить. Гарна. Вспаньяла, як сказав би поляк, б’ютефул — міг би зауважити англієць, уцукусій — усміхнувся б японець. Вродлива, що й казати. Ото тільки…» йому стало ніяково від того, що він думає про неї так безсторонньо.
Після того інциденту з мікробами їхні стосунки ніби й не змінилися, та при зустрічах юнак уже не відчував завмирання серця, між ними виникло якесь відчуження, а яка б дівчина цього не помітила? І навіщо вона простягла тоді свою руку? Звичайно, Фелікс добре знає, що те ж саме можна побачити в кожної людини, але… Втім, це була одна неприємна нотка, яку він щиро сподівався заглушити. Юля така красива! І пальці в неї такі ніжні…
— Значить… їдеш… — в голосі її сум. — На вокзал можна не спішити: поїзд пізній. Дівчата просять, може б, ти пограв на прощання?
— Якщо й ти цього хочеш…
— Авжеж! Я дуже люблю, як ти граєш, — закліпала звабливими очима.
Фелікс не міг відмовити коханій, і лишився на вечір. Вони знову зібралися у вестибюлі, ввімкнули тільки одне бра, бо Юля вважала, що в присмерку музику слухати краще, і Фелікс грав. Скрипка виповідала радощі й жалі, сміялась і ридала, то чаруючи слухачів мажорним настроєм, то сіючи тугу за чимось нездійсненним. Смичок так і літав у Феліксовій руці, скрипаль похитувався в такт музиці, неначе от-от відштовхнеться та й попливе на хвилях звуків.
Цей романтичний вечір продовжився в саду, куди повела Фелікса розчулена Юля. Дерева стояли в місячному сяйві — гігантські водорості в океані, приглушений шум стомленого міста — хвилі прибою. В крові у них нуртувало п’янке сум’яття, і від того навколишнє здавалося ще чарівнішим. «Як дивно, — міркував Фелікс, — от я її не знав, навіть не здогадувався про її існування, а тепер…» Він забув про все на світі, навіть про свій від’їзд.
— Скажи, — шепотіла Юля, — ти мені напишеш?
— Одразу, як тільки приїду.
Блукали доріжками, притулившись одне до одного, і йому було приємно відчувати запах її волосся і чути її притишений голос.
Раптом спохватився:
— Котра година? Чи я не запізнюсь?
Та виявилось, що можна ще погуляти. І тоді він сказав, що хоче заглянути до віварію — попрощатися з орлом.
— Вигадник! — засміялась Юля. — То все — біоматеріал…
— Ну, що ти, — заперечив Фелікс. — У народі знаєш, як говорять про тварин? Німий язик — розуміє, а сказати не може…
У віварії було тихо. Лише прислухавшись, Фелікс почув посопування, писк, шарудіння.
Орел сидів на своїй жердині, час від часу стріпуючи головою. Це здивувало Фелікса.
— Що з тобою, брате мій Орле? — заговорив до птаха довірчо і з іронією. — Може, тобі сон страшний приснився?
Орел стрепенув крильми і зістрибнув із жердини, але якось незграбно, боком, заточився і мало не впав. Фелікс засміявся з такої незграбності, а він знову почав стріпувати головою, наче щось причепилося до дзьоба і ніяк не вдається відкинути.
— Чого це він?
— Ніяк не звикне без очей.
Ці спокійні слова болісно вразили його чутливу нервову систему, хлопець заціпенів, у грудях забракло повітря.
— Що ти сказала? Без очей?
— Ти якийсь дивний, Феліксе… Хіба не розумієш, що вони тут, у віварії, не для забавки… Можу тебе заспокоїти: орел не страждав. Я сама…
— Ти?! — Фелікс обернувся до неї, важко дихаючи. Лице її в місячному світлі скидалося на білу маску з чорними прорізами очей. — Невже ти?
— Власними руками. Це не складно.
— Не складно? — він посунувся на неї грудьми. — Вийняти очі — не складно?
Юля позадкувала, до краю здивована його нервозністю.
— Для тебе ж… Опам’ятайся…
Дівчина злякалася, що він ударить, і вибігла з віварію.
Чари вечора зникли, все посіріло, наче притрушене попелом.
«Не складно… Власними руками… Ніжними пальцями… — крутилось у Фелікса в голові, він стояв оглушений і не міг зрушитися з місця. Провів рукою по чолу, відітхнув і кинувся до клітки. Намацавши залізний засув, шарпонув убік, і дверці з дзенькотом відчинилися.
— Іди, іди, — шепотів до орла, — виходь звідси… — Простяг руки і, одним ривком вихопивши його з клітки, поставив на землю.
Орел, наче потягуючись, розправив свої велетенські крила, кілька разів підскочив і знявся. Та дерева густо розкинули гілля, птах ударився і впав, ламаючи кущі. Фелікс підбіг, схопив його і, заточуючись, виніс у кінець парку, де вже чулося хлюпостання моря.
— Лети!.
Птах стрепенувся, підняв голову, ніби дослухаючись до шуму моря, а тоді підстрибнув і знявся. У місячному світлі було добре видно, як він важко махає крильми і набирає висоту, прямуючи до великого сріблястого диска, що сяяв посеред неба.
— Прощай, брате мій, Орле!. — гукнув Фелікс. У роті зробилось гірко, очі наче запорошились піском.
Чи йому почулось, чи, може, й справді — над морем пролинув орлиний клекіт. Як світляна доріжка до Місяця.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑