— Пропав світ! Не дадуть віку спокійно дожити. Ой, не дадуть…
А цибатий понуро:
— Трясця їхній матері! Ще не в одного очі на лоба вилізуть… То ще подивимось… — Та й розповідав про те, як у них, на Голих Горах, брали братів Кирпиченків. П’ять років пошукували і не могли дати ради. А вони вчотирьох мали «штаб» там, де сам дідько не дістанеться. І цілий «цехавуз» зброї та припасів всяких… Аж поки їх не вистежили та не оточили… Це минулої зими. Три дні билися… Але не взяли ні одного. Билися, як на «пазиції»… А тоді Кирпиченки з боєм перейшли в Китай…
У Григорія все переплуталось в голові… Лише одно не могло заплутатись ніде та й загубитись — гостре відчуття, що доля його не відстає від нього. Що то вона женеться за ним. Вона вже давно тут. Чигає та й готовить йому й на цій землі всякі несподіванки…
І так, ніби хто зрушив шар попелу над купою пригаслого жару, звільнив його та й почав роздмухувати той пекельний, всепожирающий вогонь в його серці, що тут був притух в цім едемі зеленім, — вогонь всесокрушающего, але… і безсильного гніву. Отого гніву, що стискав п’ястуки до хруску і змушував серце скиглити, як мала дитина, ні, як в’язень на тортурах, якому насіли на руки й на ноги і заткнули уста ганчіркою…
Так лежав Григорій і думав свої думи. А вони — то летіли вихором, то пливли, як чорні, понурі хмари… Пливли по опаловому небі над тривожною землею… над м’ятежною землею… Освітлювані мовчазними загравами… Пливли…
Так незчувся, коли й заснув. Сон таки взяв своє, налігши всією силою.
А як розплющив очі — вже світало. Ватра давно погасла. Стояла тиша. Лише порскали коні.
Тихенько повернув голову… Під столітнім дубом лицем угору лежала Наталка. В головах сідло. Дівчина лежала нерухомо і дивилась широко розплющеними очима просто себе вгору і лише зрідка кліпала — з віт падала роса.
* * *
Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сірки розпрощалися з Морозами. Швидко зібрались і рушили, кожен за своїм маршрутом. Морози пішли на південь, Сірки — на північ. Квапились кожен по своє. Люди нетрищ такі ж діловиті, як і всі інші.
На місці залишилась тільки купа попелу і велика, випечена навколо, чорна пляма таборового попелища. Як пам’ятка. І буде та пляма довго чорніти, — місяці, а то й роки. Хтось, ідучи, зупиниться над нею задумливо, а то й стане табором і ще раз розкладе на ній вогнище, але ніколи не вгадає, ніколи не вичитає з тієї плями точної її біографії: як саме, з чиєї волі та й з якої пригоди вона постала і що тут відбувалось, і що тут говорилось та й що думалось. Ні, не вичитає ніколи, що це тут зустрілися були Сірки з Морозами. А вже зовсім но вгадає, що був тут і такий — нащадок славного роду — закинений з далекої-далекої землі химерною долею. Кидав тут у вогонь гілляччя, лежав тут горічерева і так багато за коротку ніч передумав.
Та пляма лишилась сама по собі, і ніхто на неї навіть не оглянувся, відходячи. Хіба лише Григорій, та й то більше пильнуючи, чи не забули чого, аніж з розмислу. Всі були невиспані, але бадьорі, лише мовчазні. В ранковім повітрі було холоднувато, і той холодок ранковий бадьорив, змушуючи людей і тварин рухатись шпарко. Але не тільки це підганяло. Поки не припекло сонце та поки не піднялися на крила паутині армії, кожен квапився пройти якнайбільше. А там можна буде добре виспатись на привалі.
Сірко знов ішов позаду, замикаючи процесію, а Гриць з Григорієм попереду.
В однім місці хлопці бачили смішну річ… Вже сонечко підбилося вгору і розіклало золоті плями, як шовкові хустки, на галявинах, на стежці, на каменях. Хлопці йшли далеко попереду, як раптом натрапили на велику гадюку, що лежала на стежці. Сіра, з чорними плямами, лежала вона на золотій латці сонячній і грілася собі. Зачувши кроки, враз широко розкрила пащу. Але не підняла голови до хлопців — до небезпеки, як то гадюки завжди роблять, а поклала її на землю. Хлопці здивувалися. Але ще більше здивувалися, коли побачили, як в ту розкриту пащу, мов у нору, почали шмигати манюсінькі гадючата, рятуючись від небезпеки. Такі манюсінькі — завбільшки з циганську голку.
Хлопці почали реготатись. А гадюка, закривши пащу за останнім гадючам, гайнула в траву і щезла в кам’яних розсипах з блискавичною швидкістю.
— Марш-марш! дітки…
Старий Сірко квапив. Йшли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Йшли становиками вздовж, спускались впоперек і переходили паді, потопаючи в росяних травах і бур’янах, підіймалися на інший становик…
І не було тим нетрам кінця-краю, і не було, здавалось, краю тій дорозі, тим мандрам до тієї загадкової паді Голубої.
Перепочивши і поснідавши та трохи поспавши, знову рушили. Далі. Все далі і все на одному місці — зі становика на становик, а тоді в долину і наче назад на той самий становик. Йшли по високих хребтах та по глибоких проваллях і темних ущелинах, — раз сонце зліва, раз справа, а раз зовсім померкало десь за первісним пралісом. І такий він був темний та вогкий, що навіть паута в нім не було. Такими ущелинами приємно було йти. Хоч би й всю дорогу!..