МАТІС глянув пильно в очі…

ОЛЬГА:

— Нічого… Як будете вертатись, заходьте… (смутно, іронічно) — Особливо з перемогою…

МАТІС:

— Ви не бажаєте нам щастя?.. Ви не вірите?..

ОЛЬГА:

— Це од мене не залежить… Це залежало від Вас..

МАТІС:

— Ви кажете “залежало”, а тепер?

ОЛЬГА:

— А тепер вже не залежить…

МАТІС:

— Та-а-к… (термосить чуба) — Я Вас розумію… Лише, одного не розумію… Ви проти большевиків — і не бажаєте нам щастя?..

ОЛЬГА:

— Ах… Хіба то від мене залежить.. (дивиться просто в очі)-Там моїх три брати, а на Сибіру муж… Ви ж його розстріляєте… бо… бо після розгрому большевиків він воюватиме проти вас!.. Бо він належить до “нижчої раси”. Мій муж!.. Високоосвічений і обдарований, як мало хто у Вашій Вітчизні…

МАТІС:

— Нам потрібні будуть люди…

ОЛЬГА:

— Але йому непотрібні будуть господарі…

МАТІС почувається так, ніби його б’ють в обличчя…

— Гм… Не розумію… Як?!. Він же на Сибиру! І за визволення… І за визволення…

ОЛЬГА, зідхнувши:

— Ви нас ніколи не зрозумієте, хіба як опинитесь у нашій шкурі…

МАТІС задумливо бере і листає книгу, і кладе назад:

— Так… (про себе) — Здається я вже розумію… (до Ольги, просто для того, аби продовжити розмову:) — Скажіть, чого ваші ліси кишать партизанами?.. Адже зразу їх не було…

ОЛЬГА стрельнула очима, але змовчала, лише відкрила ляду над клявішами і, ніби знічев’я, заграла — “БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНІ…” — і пристально подивилась на Матіса.

МАТІС іронічно й загадково посміхнувся:

— Ваші люди думають, що ми принесли їм царя?.. А Ви?.. Ви в це вірите?..

ОЛЬГА:

— Я?.. Ні… Ви самі прийшли…

— І?..

— Що?..

— І принесли?..

ОЛЬГА, зідхнувши:

— Ви випробовуєте мої нерви, гер Матіс?..

МАТІС:

— Ні, чому? Це цікаво… Отже, що Ви думаєте?..

ОЛЬГА враз сердито:

— Хм… Я думаю, що ви нас роздавили мілітарним чоботом… Це так… Але це вам дорого обійшлося… А в історичній перспективі обійдеться ще дорожче… (та й враз в якійсь нестямі, дико вдарила по клявішах —

“ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР…” — лише перших дві стрічки… і враз грюкнула лядою, аж клявіші зойкнули; і з такою мукою:) — Облишмо… досить…

МАТІС дивиться пильно, здивовано:

— А це що Ви заграли?..

ОЛЬГА:

— Це?.. Так собі… фантазія…

МАТІС:

— Тим ліпше… Значить… Я трохи розуміюся на музиці і хотів би знати, що то за фантазія, від якої мороз іде по нервах?!.

— То у Вас такі нерви, гер… Але навіщо ця гра в піжмурки!.. коли весь світ котиться в провалля!.. Що Вас цікавить?

МАТІС байдуже, лише для того щоб дивитися на неї закоханими, жадібними очима:

— Ми говорили про партизанку… Люди думають, шо ми принесли їм царя. А Ви?..

ОЛЬГА:

— Я думаю те, що й люди, а люди зовсім не думають, що ви принесли їм царя. Наш нарід не такий дурний. Крім того — “буття визначає свідомість”?..

— Це з Маркса?..

— Можливо… А крім того — чи Ви знаєте, як цю тезу трансформувало само життя, устами НКВД?

— Ну?

— “Биття визначає свідомість…”

— Знаменито!..

— Ось так думають люди, так думаю й я… А зрештою — (дивиться пильно на Матіса) — Ви ж знаєте, що я досконало володію німецькою мовою…

— Ну?..

— І я читала “МАЙН КАМПФ”… в ориґіналі…

МАТІС затріснув книгу, що взявся був розглядати, і дивиться пильно-пильно, а тоді, раптом:

— А чого ж Ви не йдете в партизанку?..

ОЛЬГА не втрималась і засміялась нервово:

— Знаменито!!. Отже, — чи так я Вас зрозуміла? — після перечитання “МАЙН КАМПФ-у” конче треба йти в партизанку?!. Знаменито!.. Ви матимете час і подумайте над цим пильно… В Ваших словах криється відповідь на 99 процентів ваших запитань…

(І одвернулась, заломивши руки, до вікна, — не в силі вже триматися на ногах).

МАТІС зсунув брови, здушивши посмішку; потім глянув на годинника, глянув на шахівницю й нервово почав надягаги рукавички… Тремтячою рукою почепив пістоля. Застібає шинелю. Шепоче про себе:

— “Розгром… Так… Повний, безнадійний і непоправний…” — потім зняв кашкета і, простягаючи руку, промовив до Ольги несподівано зворушеним голосом:

— Прощавайте, Фрау Ольга!.. Якщо лишусь живий…

ОЛЬГА обернулась… Але в цей час —

12

увійшов ОРТСКОМЕНДАНТ з ДОЛМЕТЧЕРОМ росіянином.

МАТІС удав, що пильно робить ревізію книжок…

Одсалютували один одному. Матіс понуро, не одриваючись від книжок.

ОРТСКОМЕНДАНТ пройшовся по кімнаті і сів. А Матіс облишив книжки. Застебнувся. І одсалютувавши Ортскомендантові, пішов. В дверях озирнувся… І вийшов.

13

Тоді ОРТСКОМЕНДАНТ звернувся до ОЛЬГИ:

— Відійдіть, пані, од вікна… бо простудитесь…

ОЛЬГА відійшла і стала коло рояля, дивилась примруженими очима, тамуючи тривогу…

А ОРТСКОМЕНДАНТ встав, пильно роззирнувся по кімнаті і підійшов до тих самих книг, що їх допіру розглядав Матіс. Перебирає книги, а тим часом, звертається до Ольги недбало, позираючи кутиком ока: