Йому здається, що він іде довго, може, вже й кілька днів, хоч це був ще той самий день, в який загинув Роман, в який загинуло так багато його друзів.
Поблизу десь справді кипить шалений бій, то десь одчайдушне виломлюються ще якісь рештки з оточення. Петро дослухався й ішов туди, ішов, напружуючи рештки сили… І на душі йому було тяжко невимовно, — ах, як йому тяжко покидати останній клаптик рідної землі!
Він бачить, як вона горить, його земля, як бродять зграї полум’яних язиків, як повзуть вогненні кобри по ній… Він чує, як вона сходить чадом, спалена вогнем страшної, ненаситної помсти… Він бачить, як сонце обернулося в паникадило в чорному, сажному зеніті й присвічує богові руїни й всезнищення, що вергає з того зеніту, з чадного неба тисячі тонн гарячого металу…
Намагаючись вгамувати нестерпний біль пораненої голови, Петро здер стару, загноєну пов’язку й іде так… Йому так легше, вітерець обвиває голову, освіжає її… З рани спливає кров, але то байдуже, та він і не бачить, лише відчуває лоскіт на шиї. Нехай… Лиш би якось перейти все це і вийти з цього велетенського кладовища до волі й до рідних, до друзів… Так, ще б хоч раз побачити старих давніх друзів, хто лишиться в живих.
Так, стікаючи кров’ю, він іде все вперед, туди, де пішли десь товариші.
Він іде… Він несе панцерфавста, як кийок, що його підсунув чорт саме тоді, коли в нього не лишилося вже іншої, більш практичної й потрібної зброї… Він несе панцерфавста, може, для того, щоби в останню хвилину зірвати своє життя, як вже не буде ніякого виходу й не лишатиметься зовсім сили.
Світ йому увесь почервонів і почорнів, бо у віччю плавають огненні кола і чорніє провалля безодні. В цім стоять «паникадила», як серед темної ночі…
І от його настигла смерть…
XXII
І от його настигла смерть.
Він сидів над якоюсь глухою дорогою, слухав грохіт бою з усіх сторін, слухав свій власний біль в душі і в серці, отаке якесь скімління, немов плач немовляти, намагався його вгамувати… Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосівся, що має стільки злоби й жорстокости, й смертельних засобів у своєму розпорядженні, які він вергає немилосердно і безугавно, але який він сам? Який він сам? Яке його обличчя? Ось скільки часу триває це пекло, але він так і не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очі. Які в нього очі? Що в тих очах написано?.. Як би в ті очі перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього нещадного і немилосердного! Отак віч-на-віч…
Ось над цим думав Петро мляво, сидючи осторонь від дороги на купі землі біля глибокої бомбової вирви, як раптом почувся грохіт, що наростав і котився на нього. Петро підвів голову й побачив велику сталеву потвору — сірий, совєтський танк «Т-34». Танк з ревом котився по дорозі, виринувши з долини…
«Ось він, ворог!!»
Напевно, побачивши Петра на пагорбку, танк шалено і тріюмфально заревів, як жива істота, і попер навпростець, з наміром розчавити цього солдата в пошматованій, безбарвній, але такій характерній уніформі. Погнав, як хижак на свою жертву…
Петро без хвилювання подивився якийсь час на страховище, потім помалу сповз за пагорбок… Так, танк іде на нього. Ось це і є вона, Смерть! Наладувавши панцерфавста, Петро почекав якусь хвилину, спокійно (так, як колись чекав під час облав на вовка)… Потім швидко вихопився й вистрілив — пустив «кулак» усторч в потвору, а сам упав навзнак і покотився униз, у бомбовий кратер. Розлягся пекельний вибух… Лязг і скрегіт… І потвора раптом стала цапки над самою вирвою, тяжко зідхнула димом і чадом, повернулася боком і поповзла по інерції до вирви, накриваючи її й накриваючи Петра, що лежав на самісінькому дні. Але до дна потвора не дістала, бо розвернулася упоперек…
Якийсь час потвора пойорзала в передсмертних корчах, осипаючи землю на людину, що лежала внизу горілиць, ніби її загрібаючи. Пойорзала, поки не заглух мотор. А як мотор заглух, потвора перестала здригатися…
Петро лежав під сталевим драконом на дні вирви й чекав, що буде далі, — він чекав смерти. Ось вискочать люди — вискочить ворог, якого він нарешті побачить, гляне йому в очі перед смертю, і все скінчиться. Але люди не вискакували, не чути було жодної душі, лише одну мить здалося, що хтось протяжно й глухо застогнав. Одначе стогін не повторювався. Тоді Петро вигрібся, виповз нагору.
Перед ним був велетень-танк… Башта в нього геть розвернута й крутиться, ляда люку скарьожена й відчинена навстяж та так і стоїть, ніби відзяплена щелепа в пащі апокаліптичної потвори, пораженої блискавкою. З середини пащі виходить дим і б’є нестерпний сморід паленої гуми, але полум’я немає. Танк чомусь не спалахнув, як звичайно, може, тому, що бак з пальним зостався неушкоджений… їдучий дим пробивається з люку й з усіх щілин — можливо, там горить всередині… А може, то з танка виходить дим і газ, нагнатий туди шаленим вибухом панцерфавстової гранати… Петро стояв і зовсім спокійно міркував про це і так само спокійно дослухався до нутра танка. Всередині аніякісінької ознаки життя.
— Галло! — сказав Петро голосно. — Ану, виходь! Хто там?!
Мовчанка. Тоді Петрові раптом чомусь стало страшно. Незрозумілий і якийсь містичний жах струсонув ним. Чи то від думки, що він от убив кількох людей і вони тут ось, за сталевою стінкою, у череві танка й їхня смерть на його сумлінні, а чи то від тривожного якогось передчуття, що пройшлося ним, невідомо-звідки зринувши, і зродило той жах… Петро миттю стрибнув на танк і кинувся до люку… Заглянув…
Всередині темніли скорчені людські фігури, —люди в танкістських комбінезонах… Вони лежать, одне навалившись на одне…
— Галло, — сказав Петро тихо. — Живі?.. Ранені?.. Галло!
Мовчанка. Ані звуку.
Тоді Петро поліз у люк… Він хотів бачити ворога. Він хотів глянути йому в обличчя.
І він глянув. Те, що він побачив, струсонуло ним до решти, до мізку костей…
Дві фігури, скрючені на підлозі, не можна було впізнати, бо обличчя були опалені газом і заюшені чорною закипілою кров’ю.
Третя ж фігура припала до стерна, схилилась на нього та так і заклякла, поклавши голову на керунок, ніби від утоми. І риси обличчя її були чисті…
І було те обличчя дівоче…
І було те обличчя знайоме…
…Ата!
Обличчя сіро-бліде, лише з вуха через краєчок, з-під шолома, стікає смужка густої червоні крови і застигає на шиї…
Петро думав, що це галюцинація, що це вільне маячіння… Але ні. Це Ата!
Перевів дикий погляд на фігури, скрючені на підлозі, й аж тепер побачив, що то теж дівчата… Дівчата-танкісти…
У кутку, за керівницею, стоїть казаночок з вареною пшеницею всуміш з квасолею… «Це їхні харчі!» Казаночок перехнябився, й «харчі» наполовину вилились геть на якесь ганчір’я.
Знову перевів погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не здаючи собі справи, простяг руку й стягнув танкістський шолом з дівочої голови… Ата!!! З-під шолому розсипалося її буйне волосся, підрізане по колишній студентській моді, — волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося, як живе, розтікаючись…
Петро повів рукою по ніжному, шовковому волоссі, й його шорсткі пальці заплуталися в тоненьких волосинках…
— «Ворог»…
«Так ось він, «ворог»!..»
Обережно виплутував пальці з полону тонюсіньких волосинок… Виплутував… А тоді раптом шарпнув і кинувся геть.
Виліз з танка і пішов.
Йшов тиняючись, помалу, потім швидше. Швидше.
Йшов не озираючись.
Не бачив нічого перед собою. Майже біг. Йшов із решток своїх сил. В ніщо. В порожнечу. В чорне провалля…
Утікав від того, від чого не можна втекти.