Кінець…
Лише жевріє
Й киває на могилу
Під образком свіча
Та злякано дрижить.
І точиться життя,
І бореться зі смертю.
Та що не день — то гірш, —
І кожен мент,
як вік.
Ні смерть, ні вороття
Не йдуть…
Та час упертий,
І не вблагає плач,
І не злякає крик…
Час тягне до могили…
Андрій ледве живий —
Розбитий і німий.
VІ
НАД ФАБРИКОЮ ночі
Схиляються задушні,
І тисячі вогнів
В млу воском копотять…
Відчаєм сходять очі.
Варстат стоїть нерушно.
А руки, як прокляті,
Хоч знають — буде гнів.
Ось табельщик рудий
Прийшов і став позаду:
“Маріє!
Як кінчиш,
Зайди.
Велів старший…”
Як ось:
гудок хрипкий…
Марія, д’дому рада,
В конторку до старших
Пустилася мерщій.
БЕЗ ПАМ’ЯТИ Андрій
Із сином у кімнаті…
Син в грязних пелюшках
Заходиться плачем,
А в батька хтось блідий
Осівсь в бровах крилатих,
Й сльозинка чеерз шрам
Задумано тече.
СТАРШИЙ — то лише “понт”, —
Там табельщик осівся
І двері, як капкан,
Захлопнулись на ключ…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В велику шибку рот
Розкрив слинявий місяць:
Когось хтось спутав там,
Рве шмаття обіруч.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
“О, ДЕ ЗАКОН і месть?
І де знайду управу?
Нащо родилась я?
Отак й мене родив?!.”
Іде Марія десь,
Спіткається в канавах:
“О, де той правий шлях?
Куди піду? куди?”
І приблудився пес
Голодний і обдертий;
Десь падали разом
Під тумбою у тьмі…
О час нових чудес!
О пам’ятники… жертви!..
Чому Ви, сфінкси днів,
Великі
і німі?!
ТУМАНИ…
Захід зблід…
Ось силует свободи.
Хрести церков стирчать —
Пристанище калік…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вернулася чуть світ.
А дома —
склеп холодний, —
Погашена свіча…
І мертвий чоловік.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
VІІ
ЗИМА, зима… сніги…
Із фабрики прогнали.
Марія, як мара,
Печальна і блідна;
А тут ще, як з нудьги,
Шарманщики заграли
Там, з сірого двора…
Як на весь світ одна.
Ходила скілки днів, —
Хоч би якась робота.
Попродала дрантя,
Стільці і шкарбани, —
Лишилися одні
Рогожі.
За півзлота
(З їх ласки) торговцям
По’дносила штани…
ВЕРТАЛАСЬ повз “кабак”;
Хтось оглядав:
“Ну й ніжки!
Ех, ніжки!..” — і з смаком
Прицокне язиком,
І вивихнеться так,
Немов… немов у ліжку.
Спішила і сльозу
Втирала кулаком.
З гармошкою людей
Проходила орава;
Хтось вуса підкрутив
І:
“Кхі! Іггі чорнява!
Чи не вийде з твоєї… (гм)
Халлява?!” —
Аж очі день, аж день
Долонею закрив.
А ЗА ВІКНОМ ізнов
Шарманщики заграли.
У місті — каранавал…
Вітрини… кабаре…
Бульварами, мов кров,
Електрика, коралі,
Єдиний тнуть хораль
Людині:
“Хай не вмре!” —
Зависнути хіба?
Зависнути… о Боже!?
А син же, син!.. Коли б
Не цей нещасний син?..
Знов тиждень, місяць, два
Ішла найматись —
може…
Але ніхто й за хліб,
Але й на день один.
А В ВУЛИЦЯХ, коли
Йшла пізньою порою,
Причепиться один,
Причепиться другий
І кличе йти за ним,
Зове кудись з собою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За декілька годин —
Хліб власний і легкий.
СХИЛИЛАСЬ на постіль —
Відчаєм сходять очі:
“Ну й як?” —
А син кричить
І зсохлі груди ссе.
“Ну й що ж… прийшла звідтіль —
Туди й вернути хочуть?..
І вернуть…
І піду!..” —
І змучене лице
На личко сина клонить,
Простити просить матір;
На образок німий
Вмивається слізьми:
“Мовчиш, моя мадонно?
Тоді будеш карати!?.
Учися ж, сину мій,
Нещасний
мій…”
А ЯК ВСТАЛА ніч — древня повія —
І розплутала коси на сніг,
Вийшла в темінь марою Марія
І побрів хтось…
за нею…
за ріг.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
VІІІ
ЯК ОСЯДЕ імла на квартали
І почнеться парад ліхтарів,
Йдуть розносити честь під портали
І по чорних клозетах дворів.
Скілько їх!.. І прохриплі, і п’яні,
Різні віком, і різні в ціні,
Різних націй:
і перші, й останні.
“Ах, пардон!”
“Ну валіть!”
“Нє слюні!”