Літак, немов змагун, бере розгін,
костричить кострубатий, гострий лоб,
як віл, вдаряє до повітря стін,
іде в повільний гін, пізніш в галоп.
Шалений вітер дме від дужих крил,
нараз підстрибує, дере муслін
імли та пнеться стрімко в неба схил.
Відштовхуємо землю, наче м’яч.
Рев, гуркіт обіймає нас в кліщі.
Залізний круче, перестань, не кряч,
не вий! Ох боже, як тріщіть, тріщіть.
Колеса в хмарах — наче ноги в стремю.
І вихилюся поза край над мряч,
аж серце випаде із рук на землю.
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑