Ханов, як голова курсів, чемно ступив Горобенкові назустріч і, потираючи перед ручканням кулаки, повідомив:
— Ваша лекція, Костянтине Петровичу, — за десять хвилин, але тим часом у нас невеличка, так би мовити, сімейна нарада.
Ханов — колишній директор з іншої гімназії. Горобенко його не знає. Ханов запобігливо ставиться до Горобенка — він комуніст, так би мовити, цап у овечій кошарі. Але з ним треба якось ладнати. Власне, його треба притягнути на свій бік. Це може бути навіть корисно: чому, скажімо, вчителям не видають білого борошна, а в продкомі службовці одержали аж по два пуди!.
Ханов посмикав свою зеленувату, цвілу борідку й поправив окуляри в золотій оправі.
— …Тут, бачите, як пайку, ми одержали чотири аршини мануфактури… Що з ними робити — на всіх не поділиш?.
— Розіграти в лотерею, — сердито буркнув з кутка Гусак. Цибатий Макарон засунув за борт заляпаної борщем і воском куртки жилаву суху долоню й скептично спитав:
— А что за мануфактура — гадость, наверное?. Костеві вчителі не ховались перед ним. Вони за старою звичкою почували свою перевагу над молодим лектором української мови, над цим колишнім їхнім учнем.
Борисенко розвалився в кріслі й казав Макаронові далі:
— Так вы представьте себе, Никанор Иванович, дает мне секретарь наробраза анкету: «Заполните». Великолепно! Читаю: в какой партии состоите? Я отвечаю: извините, я зто место пропущу… Не понимаю их. При чем тут тпартия? Ну, что за глупые вопросы! Да я считаю себя выше всяких партии!
Ханов сторожко скоса, понад окулярами глянув на Горобенка. Борисенко піймав цей погляд і безтурботно усміхнувся Ханову гарними сірими очима. Ханов заклопотано заходився коло паперів, а Борисенко обурювався далі:
— Удивительные предрассудки!. «Хами! Інтелігентні хами!» — вирвалось усередині в Горобенка, але він промовчав, тільки злегка почервонів. З-за шафи озвався ще якийсь лектор:
— Поляки, говорят, Киев уже взяли… Макарон, не звертаючи на Горобенка жодної уваги, немов його й не було в кімнаті, єхидно промимрив:
— «Товариш» Буденный на виручку спешит. Он пока-жет! Борисенко спробував сказати дотепа:
— Что-то наш Буденный уж слишком будничный. Дотеп вийшов досить незграбний, і засміявся тільки сам Борисенко, а решта осміхнулись.
Але Горобенкові було цього досить. Це недбайливе ігнорування його присутності, їхнє байдуже ставлення до того, що тут сидить комуніст, — дратувало його вкрай. О, ці педелі знають міру його предмету! Лекції української мови на вчительських курсах для них така ж сміховина, як і оті чотири аршини мануфактури на сім душ, і нові освітні заходи влади, і сама влада, і ввесь цей час…
І відкіля ця певність у них, що він покриватиме їхнє сичання, мовчатиме в партії? Відкіля?. От піду і скажу про все!
Вони чи з чемності своєї, чи з жалю ще тільки не глузують з нього, саморобленого професора… Ще б чого бракувало, сто чортів!.
Костеві кортіло гримнути на них, вилаятись найбруднішою лайкою.
Він з викликом подивився в холодні Макаронові очі й побіжно помітив, що Макарон у тій самій куртці, що колись був ходив у гімназії.
Щось загнуздало Горобенків гнів і роздратування. Він підійшов до Ханова й холодно сказав:
— Лекції моєї сьогодні не буде. Я пригадав, що в мене зараз невідкладні партійні справи.
— Прошу, прошу, — Ханов запобігливо підвівся й поспішив всунути Горобенкові в долоню свою руку на прощання.
— Прошу, прошу, Костянтине Петровичу… А на коли призначити далі?
— Повідомлю.
Педагоги замовкли й непорозуміло дивились на Горобенка. «Партійні справи» неприємно залоскотали їм вуха і навіть засмутили їх. В учительській стало раптом надто тихо, і поспішні Горобенкові кроки залунали вороже і якось занадто по-чужому.
Один тільки Макарон спокійно попросив у Ханова дати йому все ж таки подивитись на одержану мануфактуру.
Кость піймав Радченка, коли той вискочив із соцвиху й летів оглядати будинок старого театру для реорганізації мистецької справи в місті.
Радченкові не хотілось зупинятись, він на ходу привітався очима й легким помахом долоні, але Горобенко офіційно і навіть гостро сказав:
— Почекайте бігти, товаришу. Я зараз із курсів. Там — суцільна прихована контрреволюція. Особливо цей Борисенко… Туди конче треба політкома.
— Ах, сволочі!. Що ж вони там казали?
Горобенко уривчасто вилупив на нього водяві очі й кілька разів гидко вилаявся.
— Чудесно. Я приборкаю це барахло!. — кинув він наостаннє і помчав уздовж улиці, розмахуючи вільною від портфеля рукою.
Горобенко з хвилину подивився йому вслід, потім глянув байдуже на високу дзвіницю, що встала недоречно перед очима і раптом почув у собі порожнечу.
Те, що одлягло від серця після розмови з Радченком, потягнуло за собою й решту думок. Ці думки переплутались і, як дрантя, звисали долу. Залишилась якась гуща невдоволення й досади.
Горобенко пішов вулицею навмання. Він хотів трохи розважитись.
Проте ця гуща з душі не сходила. Навпаки. Зо всього її бруду раптом висунулось і прибрало окресленої форми:
— Донос?
Стало неприємно і навіть соромно за самого себе.
Так низько впасти… Піти до Радченка й виказати… Міг же там, в учительській, встати й одверто сказати, навіть просто заборонити їм паплюжити… Це був би скандал, було б дуже неприємно, але принаймні було б чесно… «Чесно»?
Горобенко зупинився на цьому слові й сам до себе посміхнувся: які теревені!. Хто розмежує тепер, де чесно, де підло?
На думку Борисенка, вже саме перебування в партії — не чесно, а на мою — підло канючити у влади пайку, а потім нишком глузувати з неї!. З цією публікою ніякого спільного шляху не може бути. Вони — той мотлох, що лежить під ногами й заважає йти вперед.
Щось усередині тихенько підказало Горобенкові: «їх треба знищити…»
Горобенко повернувся до наросвіти, взяв ордера і пішов до свого гімназіяльного фізика реквізувати для вечірньої робітничої школи мікроскоп.
Фізик жив неподалеку в маленькому власному флігелі, що заховався за кущі бузку. Горобенко хутко перейшов двір і ступив до покоїв.
Старий лисий фізик у потертій чесучевій сорочці, підперезаний якимось мотузком, вийшов Горобенкові назустріч.
Він хотів запросити його сісти і похопився взяти стільця, але Горобенко приголомшив фізика сухим, офіційним голосом:
— Я прийшов реквізувати у вас мікроскоп. — ї він простягнув фізикові ордера. Лагідне фізикове лице з приємним яблуневим рум’янцем розтягнулось і на хвилину застигло непорушне. Він наче скам’янів. Якась сила штовхала Горобенка ще раз глянути на фізика. Його добрі прищулені очі і посічене зморшками лице, обарвлене попелястою бородою, вабили до себе. Можна було дивитися на це лице й почувати, як на ньому відпочиває твій зір і думка. Горобенко піддався і глянув. Перед ним було повне болю, образи й здивування фізикове обличчя. Дивитись фізикові в вічі не можна було. Горобенко прикусив губу й одвернувся.
Хоч би фізик вилаявся, закричав, затупав ногами, сперечався — тоді б одразу полегшало. Але лагідний фізик не робив цього колись у гімназії, не зробив він цього і тепер.
Фізик мовчки важкими, розхитаними кроками вийшов і за хвилину повернувся з мікроскопом.
Він подивився на чисті блискучі мікроскопні рурки, зітхнув і мовчки віддав його Горобенкові. Горобенко хотів дати ордера, але фізик уже зник за портьєрою.
Горобенко кинув оком по кімнаті й поклав ордера на першого стільця. Потім похапцем, немов боявся, що фізик позаду біжить навздоганяти, вискочив з мікроскопом надвір.
Вилинялий, старий, як і сам фізик. Каштан, знайомий Горобенкові ще, з гімназії, виліз із своєї халабуди погрітись на сонці. Він помітив Горобенка і, виляючи хвостом, підбіг до ганку. Бідний старий собака! Йому й на думку не спадало, яку шкоду вчинено зараз його господареві. Каштан, привітно загрібаючи задньою лапою, почав як умів лащитись до Горобенка. Він лизнув йому долоню й тер мордою об штани.
Горобенко мимоволі зупинився і погладив пса. Він хотів схопити обома руками його кудлату морду коло вух і струснути, як колись. Але зробити це заважав мікроскоп у лівій руці. Горобенкові стало ніяково і боляче. Він засоромився пса, який щиро віддавав йому свої собачі пестощі, не почуваючи в ньому ворога. Ці пестощі крадені, і Горобенко мерщій подався до хвіртки.
Було шкода наївного Каштана, і бідаку фізика, і себе.
— Це все паліативи. Нужденні паліативи!. Ти б’єш не по конях, а по спорохнявілих, нікчемних голоблях.
Якийсь голос сміявся всередині, знущався над Горобенком — одняв у нещасного дідка його останню втіху і хочеш довести, що ти більшовик! Ха-ха-ха!. Кому цим доведеш? Може, самому собі? Дурниця! Ти ж знаєш прекрасно, що суть не в цьому. Що важить для революції якийсь мікроскоп! Дрібненька, егоїстична душа! Мізерною шкодою ти хочеш купити собі нове сумління? Дешево! Занадто дешево… Це купується тільки — пам’ятаєш ту безсонну ніч? — купується кровь’ю! Смертю!
Горобенко поспішно йшов край пішоходу, неприродно виставивши наперед руку з мікроскопом. Цей мікроскоп стирчав перед очима як проклятий і пік долоню. Але його нікуди сховати. Горобенко намагався обминати поодиноких перехожих, але це не вдавалось. Вони все ж таки проходили повз нього, і їхні погляди падали на мікроскоп. Горобенко не обертався, але йому здавалось, що всі стрічні спиняються й перешіптуються:
— Мікроскоп поніс! Мікроскоп… Он де він!.
Горобенко прискорив ходу.
Це все були нікудишні паліативи. І ті реквізовані піаніно, і шафи, і книжки, і цей мікроскоп! Треба — іншого. От прийти б до парткому і — баста! Дайте командировку в чека, я не можу так більше… Це ж, зважаючи на мою «інтелігентність», вони призначили мене до культвідділу радпрофу. Сказати б Кричеєву все по щирості… Але чи зміг би я працювати в чека?
Горобенко одразу відповів на це: для того, щоб працювати в чека, треба однаково — розстріляти. Треба раніш кількох крапель крові на землі, інакше буде облуда, інакше однаково все буде брехня…
Горобенко ступив на благенький дерев’яний місток через гнилу, вузеньку річку, що протікала через місто. Містком пройшов якийсь чоловік і зник за вербами. Горобенко раптом спинився. Він передихнув і озирнувся. Довкола було порожньо. Внизу, вибиваючись із ряски, лисніло на сонці брудне плесо. Десь каркала гава. Горобенко нишком озирнувся ще раз і щосили, мов крадене, закинув мікроскоп у річку.
Десь неподалік плюснула вода, й знову все стихло. Горобенко вибіг із мосту й попростував до культвідділу радпрофу.
Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблі, скрутив із газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув шкапу.
— Но-о, сіра!.
Шкапина тріпонула вбік хвостом, унизаним реп’яхами, і кілька кроків пробігла, а потім знову мляво подалась на горбок.
Славіна на хвилину тільки замовкла; вона клопітливо підослала під себе жмут сіна й підібгала до самісіньких грудей свої тоненькі, худі ноги. Від цього коліна під спідницею загострились, і, здавалось, що об них можна було б уколотись. Горобенко перевів очі на діряві, уболочені Дружинінові чоботи, що звисали з полудрабка, і, щоб перебити безнастанне торохкотіння Славіної, спитав дядька:
— Це вже й Хведорівка ото?
— Да, пісочком ще трохи, а там проминемо камінь і хведорівські вітряки.
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | > | >>22
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑