Іншу дивноту згадує поет Гаврилюк. Дорогою до Янівського цвинтаря, куди він пересувався не в загальній процесії, а пішохідним тротуаром, постійно збочуючи до принагідних закладів, аби покріпитися черговою чарчиною, йому кілька разів увижалася Богданова постать — як не в людському натовпі, то у брамі, а одного разу навіть на чолі процесії — так ніби старий приятель і справді вів їх кудись за собою. "З того дня я почав думати про наші відображення, — записав Гаврилюк через кілька місяців (sic!) у щоденнику, — і коли, перечитуючи згодом його "Три перстені", я натрапив на рядки "і знов з портрета, з срібла рам // мальований на полотні // до мене кличе мій двійник", то зрозумів, що немає нічого реальнішого від поезії".
Його скрипку було вирішено поховати разом з ним, щоб таким чином, за думкою розпорядників похорону, відповісти на його п’ятирічної давності слова "Вже Бог кладе мене, мов скрипку, до футляра". Отже, її разом зі смичком таки було покладено у футляр — чимало свідків стежило за цим ритуальним жестом — а відтак і в труну. Як могла ця скрипка знову опинитись у помешканні на Городоцькій, коли сплакане і приголомшене товариство повернулося з цвинтаря на поминальний чайок? Невже було поховано лише порожній футляр?
Ці та інші непояснимі речі, посіяні в найсприятливіший ґрунт львівського середовища, не могли не знайти собі розвитку. Упродовж найближчих місяців та років містом знову і знову заволодівали історії про побаченого Антонича. Він з’являвся переважно в людському юрмищі і в ньому розчинявся при першому ж наближенні. Йшлося найчастіше про спину, декому вдавалося перехопити миттєвий півоберт голови, але по тому все розтавало. Тільки одного разу Святослав Гординський побачив його не в натовпі, а на самоті, зате з відстані не менш як у триста кроків — він стояв на пагорбі коло лісу, трохи вище Підголоска, насунувши на очі свого капелюха і мерзлякувато згорбившись, тримаючи руки в кишенях застібнутого на всі ґудзики піджака. День був імлавий і пронизливий, здається, 13 березня. Постоявши якийсь час нерухомо, він витягнув руки з кишень і кілька разів змахнув ними, мов крилами. Гординський, пишучи про це, заявляє, що той жест мусив бути призначений лише для нього, єдиного в тій ситуації глядача. Мимоволі йому схотілося покликати знизу цього безсумнівного Антонича, коли той розвернувся і якоюсь аж невагомою ходою рушив до лісу, де зник між стовбурами, клаптями туману і посірілого снігу на гілках.
Розмови про нього поступово вщухли тільки під кінець тридцять дев’ятого, коли нова влада почала рішуче вибивати з голів місцевого громадянства всілякі метафізичні дурниці, а багато хто з тих, котрі знали його особисто, просто назавжди покинули Львів як у західному, так і, на жаль, у східному напрямках. Громадянський театр було розвалено майже дощенту — залишалися розрізнені блукаючі світами осередки, що так і не спромоглися на нове повнокровне відродження. Подальші роки з їхніми воєнними й репресивними кошмарами теж не сприяли поверненню його бодай у споминах чи видіннях. Була, щоправда, видана у Кракові збірка поезій, але в ній поважаний укладач, професор літератури обмежився лише самими текстами. Ще пізніше, за часів бездумного нищення історичної пам’яті, бригади анонімів у куфайках заповзялися переоблаштувати Янівський цвинтар — так було зрівняно із землею і його могилу, одну із сотень небажаних.
Тож коли на початку 60 х несподіване товариство його нових двадцятилітніх адептів, керуючись цвинтарними книгами й написами на вцілілих нагробках, визначає місце його поховання і споруджує там для нього новий нагробок, ніхто з них уже навіть не здогадується, що тим самим вони чинять усупереч загубленій леґенді про те, ніби насправді він не помер, а жив у Львові всі ці роки, ніби він і далі десь у ньому живе і певного дня цю таємницю буде розголошено.
Чи ще того самого передполудня, чи вже наступного, ціле товариство таки зібралося до сніданку в більшій їдальні. Більша — це та, що розташована в північно східній частині пансіонату, на другому поверсі, з вікном на полонинську сторону; та, де на стінах фламандські натюрморти, оленячі роги і тарелі різного кшталту та призначення — від керамічних до мідних, пам’яті невідомого духового оркестру.
Варто, мабуть, уявити собі, хто з них і де сидів. Таким чином, у головах прямокутного столу, один навпроти одного, засіли, звісна річ, достохвальний професор Доктор і чомусь відеомейкер Ярчик. По ліву руку від професора (відповідно по праву руку Волшебника) сиділа повним складом родина: пані Рома, Артур Пепа, їхня дочка Коломея. По праву професорову руку — всі інші, тобто Карл Йозеф Цумбруннен (навпроти пані Роми, так вийшло), а також Ліля Чорна і Марлена Біла.
Були ще два типи з персоналу — звичайно, коротко пострижені, обидва в чорних ґольфах і з мобільняками при поясі. Ними можемо загалом знехтувати, позаяк вони лише мовчали, по черзі виносячи з кухні всілякі тарілки з їжею, каву і чай, а потім зникали з використаним посудом на тацях.
Господаря, як завжди, не було, однак це вже нікого з присутніх не дивувало. Хтось із них, щоправда, якось на цю тему мляво поцікавився, але відповідь мовчазного слуги пролунала цілком вичерпно: "Вони ще будуть". На цьому тему зняли.
Мовчазна атмосфера дому несамохіть передалася всім гостям. Карл Йозеф, котрий і без того волів би нічого не говорити через мовний бар’єр, ловив погляди пані Роми і непомітно для інших трепетав, коли, приймаючи від своєї візаві чергову тарілку або салатницю, торкався на мить її долоні, зап’ястя, рукава. Пані Рома, достатньо упевнена в собі й невимовно від того сексуальна, з іще мокрим після ванни волоссям, принагідно виконувала свою перекладацьку роботу, спеціально для Цумбруннена раз за разом оголошуючи "Wurst!" або "Kase!", або "Fruhlingssalat!" — ніби сам він цього не бачив. Ліля, що випередила свою найкращу подругу і швидше за неї вмостилася поруч з іностранним фотографом, тепер напружено думала, як би почати його зваблювання. Марлена нічого не думала, зате потихеньку тішилася, що в її подруги ні фіга з цим зваблюванням не виходить. Коля потаємно за ними стежила, в думках дошкульно критикуючи їхній жахливий макіяж. Але невдовзі це їй набридло і вона пішла глибоко в себе, як то уміють дівчата її віку. Режисер Волшебник багато їв. Артур Пепа зосереджено приховував свою нетверезість, від чого мав дуже іронічний вигляд, а його ніж мов навмисне щоразу зіслизав з голівки маринованого гриба і неприємно скреготав по тарілці, на що пані Рома скошувала роздратоване око. І тільки професор Доктор, лагідно посміхаючись, іноді порушував цю небагатослівну трапезу міркуванням уголос на кшталт:
— Прошу шановне товариство звернути увагу на присутні тут предмети. Яка дивна і цілісна вишуканість! Так, ще для наших дідів та бабусь був "дім", був "колодязь", знайома їм вежа, нарешті, їхнє власне (він казав "вуасне", але майже всі розуміли, що "власне") убрання, їхнє пальто. Майже кожна річ правила за посудину, з котрої вони брали людське і в котру складали людське про запас. І от з Америки вторгаються до нас порожні, байдужі речі, речі привиди, бутафорія життя. Оживлені, пережиті нами речі, речі — наші співучасники — сходять нанівець і не можуть бути чимось замінені. Ми, можливо, останні, хто ще знав такі речі.
Або:
— Невипадковим у цьому сенсі є звертання Ніцше до образу праіранського пророка Заратустри. Творчі індивідуальності Редьярда Кіплінґа та Джозефа Конрада породили цілий сплеск так званої "екзотичної культури" у Великій Британії. Цілком особливий різновид символістської екзотики явив нам видатний ібероамериканський поет Рубен Даріо, творчість якого є химерним переплетінням античних, середньовічних і тубільних, себто індіанських та афро американських, мотивів.
Або зненацька:
— Богдан Ігор Антонич — і це цілком зрозуміло — теж не міг стояти осторонь цих симптоматичних для його часу шукань. Коли читаєш деякі його рядки, в уяві мимоволі постають старовинні морські мапи, де з глибин і хвиль океанських просторів показуються огидні й химерні створіння, жахливі монстри і покручі, єхидни, дракони та "морські єпископи" — увесь той водяний бестіарій, що стане прологом не лише для фантазмів сюрреалістичного малярства його сучасників, але й для запатентованої згодом у Голлівуді кінопродукції жахів.
— Тиць пиздиць, — несподівано відреаґував на це Пепа і пирхнув над своєю тарілкою.
— Уже встиг? — осудливо покосувала на нього пані Рома, якій зробилося геть незручно за чоловіка.
— Встиг? — перепитав її викритий Артур. — Що ти маєш на увазі, ластівко?
— Нализатися з ранку, — пояснила пані Рома, яку порівняння з ластівкою зовсім не переконувало, а швидше непокоїло.
— Та ні, що ти, я ще тут не лизав нікого, — з усією, як йому здавалося, гамлетівською іронічністю заявив Пепа і підморгнув до Лілі, бо так вийшло, що вона сиділа навпроти.
Ліля не знітилась і подумала, що цей мужчинка тоже так нічо.
— Ви маєте цілковиту рацію, — посміхаючись тепер уже персонально до Пепи, заговорив професор, — коли заперечуєте моїй попередній тезі. Я навмисне вдався до неї, як до свого роду інтелектуальної провокації. Ваша реакція — це саме те, чого я потребував для радикалізації нашої дискусії. Але хіба можливо заперечити той факт, що Антонич напрочуд часто оперує океанічними образами?
— Та ніхто й не заперечував, пане, — як міг іронічно, відбився Пепа. — Ви, напевно, сестри? — запитав він і Лілю, й Марлену водночас.
— Banusch, — дещо заголосно повідомила пані Рома, — ist eine typisch huzulische Speise, eine Spezialitat sozusagen, etwas wie italienische Polenta…
— Гаваріт па іспанскі, — прокоментував Пепа носовим голосом.
— Я знаю бануш, — квапливо запевнив Карл Йозеф, якому часом вдавалися деякі фрази українською.
— Сестри? — перепитала Ліля.
— Тіпа цього, — погодилася Марлена.
Пепа піймав її за руку, що саме тяглася над столом до кавника, і присвиснувши вигукнув чи замалим не вигикнув:
— Оце так нігті! Нащо тобі такі чорні нігті, ластівко?
— Артур! — владно прикрикнула його дружина, рукавом лляної сорочки збиваючи склянку з під соку, цього разу порожню.
— Артур? — перепитав Пепа, а тоді погодився. — Так, я Артур. Я вже тридцять сім років, як Артур.
"Уже старий, а ще нічо", — подумали водночас і Ліля, й Марлена, причому другій вдалося висмикнути руку.
— Не звертайте увагу, — холоднувато сказала їй пані Рома замість можливого в такій ситуації вибачення.
Сторінка: 1<< | < | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | > | >>40
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑